Незвані гості прийшли вимагати чуже. Їхня впевненість випарувалася, коли господар мовчки запер за ними двері

— запитав він тихо.

— Половину пенсії, синку. Щомісяця п’ятого числа його люди об’їжджають двори. Завтра якраз п’яте…

— Завтра… значить, — Михайло підвівся і підійшов до вікна, де вже густішали сутінки. — Добре, мамо. Я вдома. Лягай відпочивати.

Ніч видалася рваною і тривожною. Михайло лежав на старому пружинному ліжку і слухав, як вітер виє в трубі. Звички, відточені службою і табором, не дозволяли розслабитися: мозок рахував ризики, як лічильник.

Він знав цей тип людей. Шакали, сильні тільки зграєю — поки жертва боїться і ховається. Але варто комусь підняти голову, як у шакалів починається паніка.

Ранок почався не з півнів, а з рику двигуна. До будинку підкотив чорний наглухо затонований позашляховик, піднявши стовп пилу. З машини висипали троє: двоє молодих здорованів у спортивних костюмах з порожніми очима і жуйкою в роті, і третій — старший, із золотим ланцюгом на товстій шиї та метушливим поглядом.

Це був не сам Боров, а дрібна шістка — збирач «плати». Михайло вийшов на ґанок у майці та армійських штанях, босоніж, спокійний зовні. Всередині ж усе було стиснуте пружиною.

— Ну що, бабцю, готова? — гаркнул старший, навіть не подивившись на Михайла. — Давай данину, часу немає.

Мати заметушилася в сінях, брякнув дріб’язок у вузлику. Михайло одним рухом зупинив її, виставивши руку впоперек.

— Сховай, мамо. Ніхто нічого не отримає.

Він спустився з ґанку і став перед ними. Ті перезирнулися і заіржали, наче побачили забаву.

— Опа, захисник знайшовся, — усміхнувся старший і сплюнув під ноги. — Ти хто такий, дядю? Жити набридло?

— Я син, — спокійно відповів Михайло. — І я тут живу. А ви тут зайві. Сідайте у свою тачку і їдьте. І щоб я вас більше в цьому селі не бачив.

Сміх обірвався так різко, ніби його ножем зрізали. Старший підійшов ближче, намагаючись нависнути, але Михайло навіть не хитнувся. Він дивився прямо і спокійно — так дивляться ті, хто давно перестав лякатися гучних слів.

— Чуєш, мужику, ти, схоже, не зрозумів. Це територія Борова. Тут кожен камінь нам винен. А за зухвалість ти окремо заплатиш. Зубами.

Один із «спортсменів» ступив уперед, висмикуючи біту з-за спини. Замах був різким, але для Михайла все ніби сповільнилося. Він пішов убік, перехопив руку, коротко вдарив — і хлопець охнув, випустивши біту, осів на коліна, заколисуючи зап’ястя.

Другий поліз за ножем, але не встиг. Михайло жорстко підсік йому ногу під коліно, і той склався навпіл, хапаючи ротом повітря. Старший відступив на крок, обличчя його стало сірим — він явно не чекав, що «селюк» так відповість.

— Ти… ти що твориш? Ти знаєш, на кого попер? Боров тебе в землю закатає!

— Передай своєму Борову, — Михайло говорив тихо, але кожне слово падало важко, як камінь, — що лавочка закрита. Ще раз побачу вас біля мого дому чи біля будь-якого старого — розмовляти будемо інакше. Забирайтеся.

Він підняв біту і ввігнав її в землю біля ніг збирача. Той смикнувся, вилаявся крізь зуби, підхопив спільників, що стогнали, і трійця, шкутильгаючи, потяглася до машини. Позашляховик рвонув, ледь не знісши паркан.

Ганна Петрівна стояла на ґанку біла, як простирадло. Її губи тремтіли, і в очах був жах — не за себе, за сина.

— Мішо, що тепер буде?