Одкровення на вулиці: мільйонер був вражений, дізнавшись про реальні умови життя маленького хлопчика

— тихо запитав він. — У мене їх немає, — відповів Юра рівно, не сповільнюючи крок. Це була не скарга. Це був сухий, звичний факт його біографії.

Через двадцять хвилин швидкої ходьби хлопчик кивнув підборіддям на сірий горизонт. — Он там. Андрій підняв очі й побачив величезну пустку, справжнє море відходів, що простягалося до самого горизонту. Стовпи чорного, жирного диму піднімалися від ям, де люди палили сміття, добуваючи кольоровий метал.

Старі, іржаві вантажівки повільно повзли схилами, скидаючи нові гори чорних пластикових мішків. Це був справжній ад просто неба. — Тут вони живуть… — прошепотів мільйонер, відчуваючи нудоту і не в силах повірити в реальність того, що відбувається. Юра кивнув.

— Не де завгодно. На полігоні є небезпечні зони, де працюють машини, а є такі, куди ніхто не лізе, «мертві зони». Я сховав їх у місці, яке ніхто не перевіряє. Хлопчик вказав рукою на конкретну зону, майже невидиму за завалами будівельного непотребу.

Там, де стояли старі, проіржавілі корабельні контейнери. — Там дірка в стіні, можна сховати ковдру й сховатися від дощу. Андрій відчув запаморочення, немов земля йшла з-під ніг. Кожен крок наближав його до істини, і це завдавало майже фізичного болю.

Коли вони підійшли до межі «мертвої зони», Андрій раптом почув звук. Легкий, далекий, але до болю знайомий. Плач. Тонкий, жалібний звук.

Юра миттєво напружився, як натягнута струна. — Тихо. Слухайте. Мільйонер затамував подих, боячись навіть вдихнути.

Плач повторився. Слабкий, схожий на писк покинутих кошенят. — Це вони, — прошепотів Юра одними губами. — Але вони налякані.

Майже ніколи не плачуть голосно. Тільки коли сильно змерзли або дуже голодні. Світ Андрія звалився остаточно. Це було звукове підтвердження, якого його серце чекало місяці.

Він ледь не зірвався на біг, але Юра міцно схопив його за рукав. — Не так! — зашипів він. — Якщо дівчатка побачать дорослого чоловіка, який біжить до них, вони сховаються так, що ми їх не знайдемо.

Вони бояться всіх. Абсолютно всіх. Мільйонер відчув глибокий, пекучий біль за своїх дітей. — Що ж вони пережили… Боже мій…

— А тебе? — запитав Андрій, дивлячись на хлопчика. — Чому вони не бояться тебе? Юра опустив очі, колупаючи носком черевика землю.

— Тому що я ніколи на них не кричав. Тому що я носив їм хліб щодня. Тому що я притискався до стіни й сидів тихо, коли вони плакали, щоб вони бачили, що я не зачеплю їх без дозволу. Вони зайшли на територію звалища.

Вітер жбурляв в обличчя пластикові пакети, пил і їдкий дим, який щипав очі. Мільйонер прикрив рот і ніс рукою, але йшов за хлопчиком без вагань. Юра вів упевнено, знаючи кожну купину, кожну нестійку купу сміття. — Коли я їх знайшов, вони були он там, — вказав він на купу сміття.

— Але я їх переніс. Там дуло. Андрій оглянув місце. Затишний куток між купами понівеченого металобрухту й пластику, де ледве вистачало місця для двох згорнутих брудних ковдр.

— Вони замерзали, — продовжив хлопчик тихим голосом. — Мовчали, були зовсім крихітні, сині. Я думав, вони помруть того ж дня, але вони вижили. Вони сильні.

Мільйонер відчув, як до горла підкочує нудота. — Моя колишня дружина сказала, що вони згоріли дотла, — пробурмотів Андрій. — Але ти кажеш… ти знайшов їх живими?