Одкровення на вулиці: мільйонер був вражений, дізнавшись про реальні умови життя маленького хлопчика

Дівчатка кивнули крихітними рухами. Андрій ішов із важким серцем, але з ясною, холодною метою.

Йому потрібно було зрозуміти, що, дідько забирай, сталося тієї ночі, і знищити тих, хто це зробив. Вдома Андрій не зімкнув очей. Він сидів у кабінеті, дивлячись у темряву. О третій годині ночі, прокручуючи слова хлопчика, його осяяло.

Якщо дівчатка не обпечені, як сказав Юра, то яка ж це була пожежа? Він відкрив сейф тремтячими руками. Дістав сіру папку з написом «Пожежа. Справа № 1487».

Свідоцтва про смерть. Він підніс їх до світла. Підписані лікарем Валерієм Рєзніком. Лікарня №4.

Але у звіті рятувальників чорним по білому було написано, що дітей везли в приватну клініку «Еліт-Мед»! Два різні місця смерті. Дві версії. Дві брехні.

Андрій поїхав до лікарні №4 на світанку, не чекаючи ранку. — Лікар Рєзнік? — перепитала реєстраторка байдуже, жуючи жуйку. — Він помер два місяці тому.

Самогубство, так кажуть. Андрій відчув, як земля йде з-під ніг. — Можу я бачити його архів? — Ні.

Архіви вилучені поліцією. У нас нічого немає. Вилучені. Видалені. Зачищені.

На телефон надійшло повідомлення з невідомого номера. Текст був коротким: «Перестань копати в пожежі. Ти не знаєш, із ким зв’язався». Тепер він знав точно.

Це змова. Хтось дуже хотів, щоб його доньок вважали мертвими. Хтось нервував. Вранці він забрав Юру біля заднього входу в пекарню.

Хлопчик був блідий і наляканий. — Треба поспішати. Вночі я знову бачив той білий фургон. Він кружляв поруч.

Вони побігли на звалище, зрізуючи кути, не звертаючи уваги на бруд. Коли вони прийшли до «нори», серце Андрія пропустило удар. Там було порожньо. Ковдри були розкидані, брезент зірваний.

— Їх немає! — закричав Юра у відчаї. — Їх забрали! Їх тут немає!

Андрій у паніці почав оглядати землю, молячись, щоб це була помилка. — Дивись! — він вказав на бруд. Сліди.

Маленькі дитячі відбитки й величезні, глибокі сліди від важких армійських черевиків. І поруч, наполовину втоптаний у бруд, лежав рожевий бант. Той самий бант, який Андрій дарував Поліні. — Вони тут були нещодавно, — сказав Андрій крижаним голосом, у якому дзвеніла лють.

— Йдемо слідами. Просто зараз. Сліди вели в «заборонену зону», углиб звалища, де сміттєві купи були високими й нестійкими. Там, серед битого скла, вони знайшли синю ковдру з вицвілим сонечком.

А трохи далі, блискучу в бруді, золоту брошку. Андрій підняв її тремтячими руками. Це була ексклюзивна брошка Регіни. Він сам дарував її на річницю.

— Вона тут, — прошепотів він. — Вона керує цим особисто. Юра відступив у страху. — Якщо вона тут… дівчатка в біді.

Раптом попереду, у лабіринті сміття, майнула тінь. Великий чоловік у темному капюшоні щось шукав між завалами, грубо розкидаючи ящики. Побачивши Андрія, він здригнувся і кинувся тікати. — Стій!

— закричав Андрій, але той зник у лабіринті сміття, залишивши на іржавому металевому листі свіжу крейдяну мітку: літеру «Р». Регіна. Місце зустрічі. — Чоловіче, чуєте?