Одна фраза матері змусила дітей тікати з її квартири

Ми ж не чужі тобі люди! Невже тебе після цього совість мучити не буде? Ти ж бачиш, як нам непросто зараз!

— Це після чого? Після цього? Я, чесно кажучи, не зрозуміла питання, — Катерина Андріївна здивовано підняла брову, дивлячись на доньку як на нерозумне дитя.

— Ну як, з нами не поділилася, а сама багата сидиш! У такій дірі, але з мільйонами! Це ж абсурд! — не моргнувши оком, відповіла донька, обводячи поглядом обшарпані стіни.

— Але чому мене має мучити совість? — продовжувала не розуміти мати, і в її голосі зазвучала сталь. — Я нікого не обманювала, ні в кого нічого не вкрала, чужого не взяла. Ці гроші не вкрадені у вас, вони прийшли до мене від людини, про існування якої ви навіть не знали.

— Тож моя совість абсолютно чиста, а отже, і спокійна. Крім того, якщо говорити відверто, я не розумію, навіщо вам ці гроші? Чого вам не вистачає? У вас же все є, наскільки я знаю. До недавнього часу ви вважали себе цілком щасливими і забезпеченими людьми. Викладали фотографії з курортів, хвалилися обновками.

— Ну, скажеш теж, Катю, — ображено протягнув брат Тарас, потираючи поперек. — Які ж ми щасливі, якщо проблем вище даху. Ти просто не в курсі реального життя, сидиш тут у своїй шкаралупі.

І він почав загинати вузлуваті пальці, перераховуючи свої біди: і дачу треба терміново ремонтувати, дах тече так, що відра підставляти не встигають, і машина стара, постійно ламається, запчастини коштують космос, та й взагалі ціни в магазинах ростуть щодня, а пенсія — сльози.

— А ти зараз говориш про ту дачу під Черніговом, яка нам з тобою від батьків дісталася? — уточнила Катерина Андріївна, примружившись.

— Ну так, про неї саму, — підтвердив Тарас, пожвавившись, сподіваючись на співчуття.

— Та я на цій дачі вже стільки років не була, — з сумом відповіла жінка, і погляд її згас. — Ти ж тоді все на себе оформив, переконав, що так буде краще і простіше з документами. Казав: «Катю, навіщо тобі возитися з папірцями, я все сам».

— Ну і я сперечатися не стала, не хотіла з тобою лаятися через метри. Ми ж рідні люди. А коли ти одружився, твоя дружина мене звідти швидко вижила. Сказала, що я заважаю вам будувати сімейне гніздо. Навіть не впевнена, що зараз знайшла б туди дорогу, стільки років минуло.

— Катю, так я ж уже розлучився з нею, ти що, забула? — почав виправдовуватися брат, червоніючи. — Це вона у всьому винна, стерво, а я тут до чого? Вона мене налаштувала, накрутила.

— Я як тільки зрозумів, що вона за людина, так відразу і подав на розлучення. Ну, Тарасе, якщо так потрібно, я тобі на ремонт батьківського будинку грошей дам, і все. — Катерина говорила це без злоби, просто констатувала факти. Але у брата, як виявилося, проблем було набагато більше. І машина барахлить, і в столицю, до Києва, перебратися хочеться, бо в провінції «ловити нічого», а на все це потрібні чималі кошти.

Дуже кидалося в очі, як нервують усі її родичі, передчуваючи відмову. Вони переглядалися, совалися, зітхали. Тому вона припинила монолог Тараса відразу, не даючи йому зануритися в безодню жалості до себе.

— Якщо вже тобі так хочеться до Києва перебратися, Тарасе, то в чому проблема? Продавай свою трикімнатну квартиру, що бабуся нам завіщала. Ти ж і її на себе переоформив, сказав, ти старший, тобі потрібніше для сім’ї, у тебе діти, а у мене чоловік з квартирою. Пам’ятаєш?