Остання воля: навіщо 80-річний старий насправді одружився з юною дівчиною

Семен зняв окуляри, протер, надів, подивився на Івана Кузьмича поверх лінз.

— Законним шляхом — довго. Суди, заяви, експертизи — рік, може, два. За цей час вони її дотиснуть. Вони вміють, Іване Кузьмичу. Я таких випадків бачив… — Він похитав головою. — Людей ламають. Тихо, без слідів. Людина сама приходить і підписує. Добровільно. На папері все чисто, а на ділі…

— Мені не потрібні «на ділі». Мені потрібне рішення.

Семен помовчав, побарабанив пальцями по столу.

— Є один варіант. Швидкий, радикальний, але незвичайний. Кажи.

— Їй потрібен статус, розумієш? Зараз вона — ніхто. Сирота, одна, без зв’язків, легка здобич. А якщо вона стане дружиною…

Він витримав паузу.

— Дружиною поважної, відомої, впливової людини, з юристами, зі зв’язками, з репутацією. Тоді до неї не підійдуть. Побояться.

Іван Кузьмич мовчав.

— Фіктивний шлюб, — продовжив Семен. — Тільки на папері. Ти одружуєшся з нею, вона отримує твоє прізвище, твій статус, твій захист. Я підключаю своїх людей. Тихо, але так, щоб ці ріелтори зрозуміли: дівчинка більше не одна. За нею стіна. І ця стіна не з тих, що ламається.

— Мені вісімдесят років, Семене. А їй вісімнадцять.

— Саме тому це спрацює. Ніхто не повірить, що ти це робиш з користі. А ті, кому треба, зрозуміють сигнал. Дружина Громова — це не сирота з хрущовки. Це інший рівень.

Іван Кузьмич встав, підійшов до вікна, довго дивився на вулицю, на людей, на машини, на голубів, що клюють щось біля лавки.

— Люди будуть говорити, — сказав він глухо.

— Будуть. І таке говорити будуть, що вуха в трубочку згорнуться.

— Мені наплювати. А їй?

— Їй зараз не до чужих язиків, Іване Кузьмичу. Їй би квартиру не втратити. І себе теж.

Тиша тривала хвилину, дві, три.

— Роби документи, — сказав Іван Кузьмич.

Каті він пояснив усе того ж вечора. Сів навпроти неї за кухонний стіл, той самий, на якому лежала записка «Продай», і розповів. Прямо, без прикрас.

— Шлюб фіктивний, тільки на папері. Тебе ніхто не чіпне, я гарантую. Моє прізвище, мої юристи, мої зв’язки — все це буде працювати на тебе. Через пів року, рік, коли ситуація вирішиться, ми оформимо розлучення. Тихо, без шуму. Ти залишишся у своїй квартирі. Зі мною нічого. Я до тебе пальцем не доторкнуся. Слово офіцера.

Катя слухала, притиснувши долоні до щік. Очі величезні, мокрі.

— Але навіщо вам це? — прошепотіла вона. — Що люди скажуть? Вас же засміють.

— Нехай сміються, — відповів Іван Кузьмич. — Мені вісімдесят років. Мені перед Богом скоро відповідати, а не перед сусідами. Твій батько мені життя врятував. Два рази. І я йому слово дав, а моє слово…

Він не договорив. Не тому що не міг, а тому що Катя раптом встала, обійшла стіл маленькими швидкими кроками і обняла його. Притиснулася до його плеча, як дитина до дідуся, і заплакала. Іван Кузьмич завмер. Його великі вузлуваті руки, звиклі до зброї та інструментів, ніяково лягли на її худенькі плечі.

— Ну… — пробурмотів він хрипко. — Ну, годі. Чого ревіти-то?