Остання воля: навіщо 80-річний старий насправді одружився з юною дівчиною

— Тато сказав, що ви — єдина людина на Землі, якій він довіряє. Він правильно сказав.

Іван Кузьмич мовчав секунду. Дві.

— Спи, Катрусю, — повторив він. І голос його здригнувся. Ледь помітно, на останньому складі.

Катя заплющила очі і заснула. Миттєво. Так засинають діти, коли знають, що їх хтось охороняє. Так засинають люди, що дісталися берега після шторму.

А Іван Кузьмич сидів у кріслі біля дверей. Рушниця на колінах, спина пряма. Очі на двері. Він не спав, він не збирався спати. За вікном шумів вітер. Десь внизу хлопнули двері під’їзду, проїхала машина. Звичайні нічні звуки. Але для Івана Кузьмича кожен звук був сигналом, кожен шерех — потенційною загрозою. Він вмів так — сидіти годинами, не рухаючись, слухати тишу і розрізняти в ній небезпеку. Цьому його навчила війна. Цьому його навчили гори, де кожен камінь міг бути останнім, що ти бачиш.

Близько першої години ночі в коридорі почулися кроки. Повільні, обережні. Хтось пройшов повз двері і зупинився. Постояв секунд п’ятнадцять і пішов далі. Іван Кузьмич підняв рушницю, безшумно. Потримав її так хвилину, опустив.

Близько трьох знову кроки. Інші, важчі, впевненіші. Стукіт у сусідні двері, п’яний голос: «Машо, відчини! Машо!» Потім метушня, лайка, кроки, що віддаляються. П’яний, не загроза. Іван Кузьмич перевів подих.

О п’ятій ранку, коли за вікном почало світлішати, він дістав з внутрішньої кишені піджака конверт. Старий, пожовклий, із загнутими кутами. Дістав з нього листа. Єдиний аркуш, списаний дрібним почерком, що стрибав. Лист був від Льошки, написаний за три дні до того, як він пішов. Останній.

«Кузьмичу, я знаю, що ти зробиш усе. Ти завжди робив усе. Навіть коли тебе не просили, навіть коли це було не твоя справа. Ти все одно робив. Тому що ти такий. Тому що ти — справжнісінька людина, яку я знаю. Катруся — хороша дівчинка, добра, чиста. Вона не заслужила всього цього кошмару. Вона заслужила нормальне життя. Захисти її, Кузьмичу. Не дай її зламати. Цей світ, він же часто ламає саме тих, хто не заслужив. Я не боюся йти. Я боюся тільки одного — що вона залишиться одна. Але якщо ти поруч, вона не одна, і я спокійний. Дякую тобі, брате, за все. За те каміння, за річку, за ночі, коли ти не спав, щоб я міг спати. Виходить, ти знову не спиш. Тепер заради неї. Пробач, що так вийшло. Твій Льошка».

Іван Кузьмич склав листа, прибрав у конверт. Конверт у кишеню. Він подивився на Катю. Вона спала, закутавшись у ковдру, як у кокон. Тільки маківка стирчала, світле волосся, що розметалося по подушці. Обличчя спокійне, розслаблене. Вперше за багато місяців вона спала без страху.

— Спить як дитина, — прошепотів Іван Кузьмич. — Льошко, бачиш? Спить. Ніхто не чіпне. Поки я дихаю, ніхто.

Він поправив рушницю на колінах, випрямив спину і продовжив вартувати. За вікном сходило сонце.

Родичі почали стукати у двері о дев’ятій ранку. Спочатку культурно. Тук-тук-тук.

— Іване Кузьмичу, молоді, сніданок! — Тиша.

Потім голосніше. Бам-бам-бам.

— Дядьку Ваню, виходьте, каша холоне! — Тиша.

О десятій Геннадій почав нервувати.

— Я ж казав, — бурмотів він, походжаючи коридором. — Я казав. Вісімдесят років. Серце. Навантаження. Мало що там.

Тамара стояла поруч, притискаючи до грудей телефон. Обличчя біле, губи стиснуті.

— Дзвони адміністратору, — сказала вона.

— Може, вони просто сплять? — припустила Даша.

— Хто «вони»?