Остання воля: навіщо 80-річний старий насправді одружився з юною дівчиною

— верескнула Тамара. — Йому вісімдесят, яке сплять? Дзвони!

Адміністратор, хлопець у жилетці з бейджиком «Олег», прийшов через десять хвилин. Геннадій пояснив ситуацію, размахуючи руками. Олег спробував заперечити:

— Ми не можемо просто так відкривати номер.

Але Тамара обрушила на нього такий водоспад слів про відповідальність, суди і кримінальну справу, що Олег здався і дістав запасний ключ.

Двері відчинили. Геннадій увійшов першим. За ним Тамара, вчепившись йому в лікоть. За ними Даша, дві тітки з далекої рідні та Олег-адміністратор, що заглядав через плече. Шість пар очей втупилися в кімнату, і кожен пошкодував, що увійшов.

Ліжко було акуратно застелене. Ні, неправильно. Катя лежала в ліжку. У весільній сукні. Закутана ковдрою до підборіддя, як дитина, яку на ніч укрила бабуся. Вона спала. Обличчя спокійне, чисте, з легким рум’янцем.

А Іван Кузьмич сидів у кріслі. Не в ліжку. Не поруч із Катею. У кріслі. Біля самих дверей. Пряма спина, голова злегка нахилена. На колінах мисливська рушниця. Він не спав. Він задрімав. Злегка, по-старечому. Але шум у коридорі розбудив його. Коли двері відчинилися, він уже дивився прямо на тих, хто увійшов. Сірі очі, ясні, тверезі, жодного сліду сну.

Він подивився на Геннадія, на Тамару, на всіх і сказав:

— Доброго ранку. Сніданок ще накритий?

Тиша. Геннадій дивився на рушницю. На ліжко. На Катю, яка прокинулася від шуму і, кліпаючи, натягувала ковдру вище. На діда, у пом’ятій сорочці, зі слідами безсонної ночі на обличчі, але прямого, непохитного.

— Дядьку Ваню, — видавив Геннадій, — ти що, ти всю ніч…

Сидів у кріслі? Так. З рушницею? Так. Але навіщо?

Іван Кузьмич встав. Повільно. Коліна затекли за ніч. Але піднявся. Поставив рушницю до стіни. Обсмикнув сорочку. Подивився на племінника, і в його погляді було щось, від чого Геннадій позадкував.

— Тому що це — донька мого друга, — сказав Іван Кузьмич. — Не дружина. Донька мого друга Олексія. Ти його не знав. Я рятував йому життя двічі, а від хвороби не встиг. — Він помовчав. — Катя — сирота. У неї немає нікого. А є квартира, за якою полюють мерзотники. Вони б її зжерли — без прізвища, без захисту, без статусу. А дружина Громова — це вже не сирота з порожньої квартири. Це інша розмова. Мої юристи працюють. Через місяць ці ріелтори не будуть завдавати їй клопоту. Через пів року ми розлучимося. Тихо, спокійно.

Тамара відкрила рот. Закрила. Відкрила знову. Жодного слова не вийшло.

— А весілля…