Остання воля: навіщо 80-річний старий насправді одружився з юною дівчиною

— почав Геннадій.

— А весілля тому, що так потрібно, — відрізав Іван Кузьмич. — Публічно, голосно. Щоб усе місто знало: дівчинка тепер — моя сім’я. Офіційно. Мій юрист дав записку цим людям ще вчора ввечері. З моїм прізвищем, номером ліцензії адвокатської контори і парою імен з прокуратури. Для переконливості.

Він подивився на Тамару.

— А ти, Тамаро, вважала, що старий повів молоду дівчинку в ліжко? — Голос став тихим, сталевим. — Вісімдесят років прожив. Війну пройшов. Друзів ховав. Дружину поховав. І ти вирішила, що я ось так?

Тамара почервоніла. Руки, що стискали телефон, затремтіли.

— Я не… Я просто… — Вона осіклася і опустила голову.

— Всі ви «просто», — сказав Іван Кузьмич. — Всі хихикали. Всі шепотілися. «Дід дає, сивина в бороду». А дід всю ніч сидів з рушницею біля дверей, тому що один із цих шакалів був на весіллі. Серед ваших гостей. Сидів, усміхався і чекав моменту.

Геннадій зблід.

— Ти серйозно?

— Я жарти віджартував у шістдесят, — відповів Іван Кузьмич. — З того часу тільки серйозно.

Тиша. Густа, важка, як свинець. Катя сиділа на ліжку, натягнувши ковдру. Дивилася на всіх. Потім на Івана Кузьмича. І на її обличчі з’явився вираз, який Даша запом’ятала назавжди. Це не була вдячність, не захоплення, не полегшення. Це була любов. Та сама, чиста, дитяча, безумовна. Така, якою люблять батьків і дідусів. Без розрахунку, без умов, без «за що».

— Дядьку Ваню, — сказала Катя. — Ви так і не поспали?

— Висплюся ще, — буркнув він. — Встигну.

Даша стояла біля дверей і плакала — мовчки, без звуку. Сльози котилися по щоках, і вона їх не витирала. Вона плакала не тому, що їй було сумно. Вона плакала тому, що їй було соромно. За себе. За то, що теж думала, теж допускала, теж не запитала діда: «А навіщо?» Вона просто засудила, як усі.

Тамара першою вийшла з номера, мовчки. Без звичайних коментарів, без шпильок, без «а я ж казала». Йшла коридором, і підбори стукали частіше звичайного, тому що ноги підкошувалися.

Геннадій стояв ще хвилину, дивився на дядька, на рушницю біля стіни, на пом’яте крісло з продавленою подушкою, в якому всю ніч сидів вісімдесятирічний старий, охороняючи чужу — не чужу! — дівчинку.

— Пробач, дядьку Ваню, — сказав він тихо.

— Не мене проси, — відповів Іван Кузьмич. — У неї проси. Ти їй учора весь вечір життя отруював своїми жартами. Вісімнадцять років дівці. Одна, перелякана. А ви іржали, як… — Він не закінчив, махнув рукою.

Геннадій повернувся до Каті. Вона дивилася на нього. Тихо, без злості. Сіро-блакитні очі, батьківські очі. У них не було образи, у них була втома.

— Катю, пробач, — видавив Геннадій. — Ми… Я…