Пастка зачинилася: що насправді прочитала жінка в «жартівливому» звіті

— Однак, — продовжив директор, — є одна проблема. Вчора ми отримали листа від колишнього фінансового директора Костянтина Тарасова. Він стверджує, що ви фальсифікували докази проти нього. Що насправді розкраданнями займалися ви, а його підставили.

Вікторія завмерла.

— Що? Це абсурд!

— Це абсурд! — втрутився Денис. — У нас є всі докази вини Тарасова. Комп’ютерні логи, банківські виписки, свідчення свідків.

— Проте, — директор підняв листа, — Тарасов наполягає на своєму. І дехто з нас стурбований. А що, якщо є частка правди в його словах?

Вікторія відчула, як земля йде з-під ніг. Знову. Знову її звинувачують. Знову ставлять під сумнів її чесність.

— Панове, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів, — усі докази знаходяться у відкритому доступі. Будь-який незалежний експерт може їх перевірити. Я нічого не фальсифікувала. Навпаки, я відновила істину.

— Ми розуміємо, — кивнув молодий директор. — Але репутація компанії вже постраждала. Новий скандал може добити нас остаточно. Тому ми пропонуємо наступне: ви тимчасово відсторонюєтеся від посади, поки незалежна комісія не перевірить усі обставини справи. Якщо вас визнають невинною — ви повернетеся. Якщо ні… — він не закінчив фразу.

Вікторія встала.

— Я розумію. Дякую за чесність.

Вона вийшла із зали засідань на підгинаючих ногах. У коридорі Денис наздогнав її.

— Вікторіє, зачекайте!

— Не треба. — Вона підняла руку, зупиняючи його. — Я зрозуміла. Історія повторюється. Вісім років тому мене звинуватили у співучасті в шахрайстві чоловіка без доказів. Тепер звинувачують у підставі без доказів. Хіба це не смішно?

— Це несправедливо! — вигукнув Денис. — Я не дозволю їм звільнити вас.

— Ви не можете перешкодити раді директорів, — втомлено відповіла Вікторія. — У них є право. І вони мають рацію. Скандал може знищити компанію. Краще пожертвувати однією людиною.

— Ви не просто «одна людина»! — Денис взяв її за руки. — Ви… Ви мені потрібні.

Вікторія подивилася на нього. У його очах був біль, гнів, відчай. Він справді переживав за неї. Але цього було недостатньо.

— Мені потрібно побути самій, — сказала вона, вивільняючи руки. — Вибачте.

Вона пішла, залишивши Дениса стояти посеред коридору. Всередині все горіло. Знову. Знову її зрадили обставини. Знову вона опинилася одна проти всіх.

Вікторія провела три дні вдома, не виходячи з квартири. Вона не відповідала на дзвінки Дениса, не читала повідомлення, не відкривала двері. Просто лежала на дивані і дивилася в стелю. Сили, які вона накопичувала вісім років, зникли. Навіщо боротися, якщо результат завжди один?

На четвертий день у двері подзвонили. Вікторія не збиралася відкривати, але дзвінки не припинялися. Нарешті вона піднялася і подивилася у вічко. За дверима стояв Денис.

— Вікторіє, відкрийте, — попросив він. — Будь ласка.

Вона відкрила. Денис виглядав жахливо: неголений, із синцями під очима, у м’ятому костюмі.

— Що ви хочете? — запитала вона.

— Поговорити. — Він пройшов у квартиру. — Ви не відповідали на дзвінки. Я хвилювався.

— Не варто. Я просто вирішила взяти паузу.

— Три дні — це не пауза. Це втеча.

Вікторія різко обернулася.

— І що з того? Може, мені набридло боротися. Набридло доводити, що я чесна. Набридло, що мене постійно звинувачують.

— Я вас не звинувачую, — тихо сказав Денис.

— Але й не захистили, — видихнула Вікторія. — Коли Рада вирішила відсторонити мене, ви промовчали.

— Я не промовчав. — Денис підійшов до неї. — Я сказав, що без вас піду з компанії.

— Що?

— Якщо вони не вірять вам — значить, не вірять і мені. Я поставив ультиматум.

Вікторія завмерла.

— Що?

— Після вашого відходу я залишився в залі засідань і заявив: або Вікторія Громова залишається фінансовим директором, або я продаю свою частку і йду. Ми сперечалися дві години. У результаті директори погодилися почекати результатів незалежної перевірки. Але на одній умові.

— Якій?

— Щоб ви повернулися і продовжили працювати. Довели своєю роботою, що звинувачення Тарасова — брехня.

Вікторія повільно опустилася на диван.

— Ви… Ви ризикнули компанією заради мене?

— Не заради вас. — Денис сів поруч. — Заради справедливості. Ви врятували мою компанію. Мене. Сотні людей, які працюють у мене. Я не дозволю, щоб вас зламали брехнею.

Вікторія відчула, як сльози підступили до очей. Востаннє вона плакала вісім років тому, коли заарештували Андрія. З того часу сльози висохли. Але зараз вони повернулися.

— Я не знаю, чи зможу… — прошепотіла вона. — Я так втомилася. Втомилася боротися, доводити, терпіти.

Денис обійняв її. Вікторія уткнулася обличчям у його плече і заплакала. Тихо, гірко, визвольно. Всі роки болю, приниження, самотності вилилися в цих сльозах.

— Ви впораєтеся, — шепотів Денис, гладячи її по волоссю. — Тому що ви найсильніша жінка, яку я знаю. Тому що ви вже пройшли через пекло і вижили. І тому що я буду поруч. Завжди.

Вони сиділи так довго. Поступово сльози вичерпалися. Вікторія підняла голову. Обличчя Дениса було зовсім близько.

— Ви справді вірите в мене?