Пастка зачинилася: що насправді прочитала жінка в «жартівливому» звіті

— запитала вона.

— Я не просто вірю. — Денис торкнувся її щоки. — Я знаю. Знаю, що ви чесна. Знаю, що ви не здатні на підлість. Знаю, що ви гідні всього найкращого.

Вікторія подивилася йому в очі. І побачила там те, що шукала вісім років — безумовне прийняття. Не жалість, не поблажливість. Справжню повагу і любов.

— Я боюся, — зізналася вона.

— Я теж, — відповів Денис. — Боюся, що ви підете. Боюся, що не зможу захистити вас. Боюся, що втрачу вас, ледь знайшовши.

Вікторія торкнулася його обличчя.

— Тоді будемо боятися разом.

І вона поцілувала його. Це був довгий, повільний поцілунок. Поцілунок, який стирав межі, загоював рани, обіцяв новий початок.

Коли вони відсторонилися, Денис посміхався.

— Значить, ви повернетеся?

— Так, — кивнула Вікторія. — Повернуся і доведу, що Тарасов бреше.

— Бо я не здамся. Ніколи більше.

Вікторія повернулася в офіс через тиждень. Незалежна комісія вже розпочала перевірку. Три експерти вивчали всі документи, всі докази, всі ланцюжки переказів. Вікторія дала їм повний доступ до всього, що мала.

Співробітники компанії зустріли її по-різному. Хтось з радістю, хтось з побоюванням, хтось з відвертою недовірою. Ігор Платонов підійшов до неї в перший день.

— Вікторіє Андріївно, я хочу вибачитися, — сказав він. — Коли ми дізналися про звинувачення, я засумнівався у вас. Це було неправильно.

— Все нормально, — Вікторія посміхнулася. — Сумніви природні. Головне — не судити людину до того, як дізнаєшся правду.

Робота закипіла. Вікторія не просто чекала результатів перевірки. Вона продовжувала виконувати свої обов’язки: перевіряла звіти, впроваджувала нові системи, навчала співробітників. Щодня доводила своєю працею, що гідна довіри.

Денис був поруч. Вони більше не приховували своїх стосунків. Обідали разом, йшли з офісу разом, у вихідні гуляли містом. Співробітники пліткували, але Вікторії було байдуже. Вперше за вісім років вона була по-справжньому щаслива.

Перевірка тривала місяць. Нарешті комісія представила свої висновки. Рада директорів зібралася для заключного засідання. Вікторія увійшла в зал з високо піднятою головою.

Голова комісії, літній чоловік в окулярах, встав і зачитав звіт:

— Комісія вивчила всі матеріали справи. Перевірені комп’ютерні логи, банківські виписки, свідчення свідків. Висновок комісії одноголосний: Вікторія Андріївна Громова не вчиняла жодних протиправних дій. Усі докази проти Костянтина Львовича Тарасова та Ольги Миколаївни Савельєвої достовірні й отримані законним шляхом. Звинувачення Тарасова на адресу пані Громової є наклепом і спробою перекласти провину.

Вікторія видихнула. Нарешті. Нарешті її виправдали.

— Ба більше, — продовжив голова, — комісія хоче відзначити видатний професіоналізм пані Громової. Схема розкрадань, яку вона розкрила, була настільки складною, що більшість аудиторських компаній не змогли б її виявити. Ми рекомендуємо раді директорів не тільки зберегти пані Громову на посаді фінансового директора, а й виплатити їй премію за порятунок компанії.

Директори зашуміли. Потім один за одним почали аплодувати. Вікторія стояла, не вірячи тому, що відбувається. Оплески. Їй аплодують.

Директор із сивою бородою встав.

— Пані Громова, від імені ради директорів я приношу вам вибачення за сумніви. Ви довели свою чесність і професіоналізм. Ми раді, що ви працюєте в нашій компанії.

Вікторія кивнула, не в силах говорити. Занадто багато емоцій.

Після засідання Денис обійняв її прямо в коридорі, не звертаючи уваги на присутніх.

— Я так пишаюся вами, — шепотів він. — Так пишаюся.

— Дякую. — Вікторія притулилася до нього. — Дякую, що вірив.

Увечері вони піднялися на дах — те саме місце, де Денис зізнався їй у коханні. Столиця сяяла вогнями внизу. Денис дістав маленьку коробочку.

— Вікторіє Андріївно Громова, — почав він, опускаючись на одне коліно. — Вісім місяців тому я знущально запропонував вам шлюб, якщо ви знайдете помилку у звіті. Ви знайшли не помилку, а цілу схему розкрадань. Ви врятували мою компанію, мою репутацію, моє життя. Але головне — ви навчили мене бачити людей, а не їхній статус. Ви зробили мене кращим. І тепер я повторюю свою пропозицію. Не через обіцянку. Не через обов’язок. А тому що я кохаю вас. Ви вийдете за мене заміж?

Він відкрив коробочку. Всередині лежав перстень, простий, елегантний, з невеликим діамантом. Вікторія дивилася на нього крізь сльози. Цей чоловік, який принижував її, який не помічав її, який вважав її нижчою за свою гідність — він змінився. Він став тим, кого вона могла кохати. Кому могла довіряти.

— Так, — сказала вона. — Так, я вийду за вас заміж.

Денис надів перстень на її палець і підвівся. Вони поцілувалися під зоряним небом, на даху, звідки все місто здавалося маленьким і далеким. А їхнє кохання — величезним і значущим.

Весілля відбулося через пів року. Вікторія хотіла скромну церемонію, але Денис наполіг на справжньому святі. Зрештою, це було їхнє торжество — торжество кохання, яке виникло з попелу принижень.

На весілля запросили всіх співробітників компанії, партнерів, друзів. Навіть Ігор Платонов виголосив тост:

— Коли я побачив Вікторію вперше, вона була прибиральницею. Я не помічав її. Коли вона стала фінансовим директором, я сумнівався в ній. Тепер вона виходить заміж за власника компанії, і я розумію: ми всі були сліпі. Вікторія Андріївна завжди була видатною людиною. Просто ми не вміли бачити.

Гості аплодували. Вікторія посміхалася, тримаючи Дениса за руку. Її сукня була білою, простою, але елегантною. Волосся розпущене, легкий макіяж. Вона виглядала щасливою.

Денис виголосив свій тост: