Піжама на морозі і шампанське в домі: як батько провчив зятя, який виставив його доньку за двері у Новий рік

— Зранку… годин з восьмої.

Чотири години. На морозі. Без одягу. Гнів піднявся повільно, як пара з котла.

— Зрозумів, — сказав я тихо. — Сиди, не виходь. Зараз розберемося.

— Тату, не треба, прошу. Він розсердиться. Вони всі там.

Вона схопила мене за руку, але я звільнив долоню.

— Нехай спробують, — сказав я і пішов до будинку.

Сніг рипів під черевиками, як лід під поїздом. Я піднявся на ґанок і натиснув на ручку дверей. Зачинено. Постукав. Тиша. Потім кроки, приглушені сміхом.

Двері відчинив Роман: у сорочці, з келихом шампанського. На обличчі намальована ввічливість.

— Руслане Олексійовичу? Яка несподіванка. Рита, мабуть, забула сказати, що ви приїдете.

Я дивився прямо в очі.

— Вона не могла сказати. Ти замкнув її на вулиці.

Його посмішка здригнулася, але швидко повернулася.

— Помилка. Вона просто вийшла охолонути. Їй корисно провітритися.

— У двадцять градусів морозу? Чотири години? У піжамі?

— Іноді уроки мають бути такими, що запам’ятовуються.

Я кивнув, повільно.

— Запам’ятають усі.

І вдарив ногою по дверях. Замок хруснув, дерево тріснуло, стулка розчинилася. У будинку стихли голоси. У вітальні, прикрашеній гірляндами, сиділи Ольга та Ігор з келихами. Біля ялинки блимали вогники, пахло мандаринами і лицемірством.

— Ви що собі дозволяєте?! — верескнула Ольга.

— Рятую доньку, — відповів я. — Від вас усіх.

Тиша в кімнаті стояла така, що чути було, як тріщить ґніт ароматичної свічки. Я стояв на порозі, сніг ще танув на плечах, капаючи на паркет. Вони сиділи ніби на сцені: Ольга в кріслі з келихом шампанського, Ігор біля каміна, Роман посередині з натягнутою посмішкою.

— Ви з глузду з’їхали? — сказала Ольга, підскочивши. — Руслане Олексійовичу, ви не розумієте, що сталося.

— А ви, схоже, занадто добре розумієте, — відповів я спокійно. — Ви замкнули людину на вулиці в двадцятиградусний мороз.

Ігор відставив келих, подивився з роздратуванням.

— Ніхто нікого не замикав. Дівка сама вийшла подумати. У нас в родині так заведено: якщо хтось оступився, повинен усвідомити.

Я зробив крок уперед, і мостини піді мною скрипнули.

— Ваші сімейні традиції ледь не вбили мою доньку.

Роман спробував перехопити ініціативу:

— Руслане Олексійовичу, не треба драми. Це непорозуміння. Вона пролила каву на дорогий килим, а мати засмутилася.

— Килим? — повторив я. — Ви порівняли річ з людиною?