Піжама на морозі і шампанське в домі: як батько провчив зятя, який виставив його доньку за двері у Новий рік

— Не приїде, — відповів я. — Якщо насмілиться, у нас в країні тепер теж вміють захищати. Я сам подам заяву.

Вона кивнула.

— Я боюся, що не впораюся. Я нічого не вмію. Ні працювати, ні жити сама.

— Вмієш, — сказав я. — Просто тобі довго говорили протилежне.

Вона відвернулася до вікна. За склом миготіли села, засніжені паркани, рідкісні перехожі.

— Коли я сиділа на снігу, — вимовила вона тихо, — я думала, ось так і помру. І не через мороз, а тому що сама дозволила.

Я хотів щось сказати, але в горлі стояв клубок.

— Тепер все по-іншому, — видавив я. — Тепер ти сама вирішуєш, де тобі жити.

Ми виїхали на трасу. Дорога була чиста, небо світлішало. Десь далеко лунали салюти — люди святкували Новий рік. А у нас починалося нове життя.

Перші кілометри ми їхали мовчки. Сніг кружляв великими пластівцями, ніби хтось повільно струшував подушку над усією трасою. У дзеркалі будинок ставав все меншим, поки остаточно не зник у білій імлі.

Я тримав кермо міцно, ніби утримуючи не машину, а їх обох: себе колишнього і Риту теперішню, тих, хто нарешті вирвався з холоду. У кабіні було тихо. Тільки шум мотора і шурхіт вітру.

Через півгодини я помітив, що вона перестала тремтіти. Щоки рожеві, очі живі, тільки погляд все ще блукав десь далеко, за вікном.

— Тепло? — запитав я.

Вона кивнула.

— Так, я навіть відчуваю пальці. — Потім додала майже пошепки: — Це дивно, тату. Ніби я вперше жива.

Ми проїхали заправку, на якій я зазвичай зупинявся по дорозі на дачу. Вирішив звернути, налити кави, розім’яти ноги. Заправник, хлопець років тридцяти, впізнав мене.

— Руслане Петровичу! Давненько не бачилися. В дорогу?

— Додому, — сказав я. — До доньки.

Він посміхнувся.

— Так це ж свято. Саме час їхати додому.

Поки я наливав каву, Рита сиділа в машині, дивлячись, як сніг лягає на скло. Коли я повернувся, вона тихо сказала:

— А якщо він спробує мене повернути? Через суд, через поліцію?

— Не зможе, — відповів я. — Він сам підписав вирок. Будь-який слідчий зрозуміє, що він зробив.

— Ти думаєш, мені повірять?

— Я не думаю. Я знаю.

Далі ми їхали довше, ніж зазвичай. Не хотілося поспішати. На кожному повороті, в кожному знайомому пейзажі я бачив не просто дорогу, а шлях до себе. Іноді вона мовчала, іноді щось згадувала.

— Пам’ятаєш, як мама на Новий рік ставила ялинку прямо біля вікна, щоб сусіди бачили вогники?

— Звичайно, — відповів я. — А потім лаялася, що кішка знову потягла дощик.

Ми обидва посміхнулися. У машині стало тепліше не від пічки, а від того, що пам’ять нарешті перестала бути болем. Після обіду небо очистилося. Над трасою — чисте морозне світло, рідкісні птахи на проводах. Рита прикрила очі, тихо сказала:

— Я ж думала, що все так і має бути. Що якщо чоловік злиться, значить, я винна. Що якщо кричить, треба мовчати.

— Ти не перша, хто так думав, — сказав я. — Тільки тепер ти це знаєш. І більше не дозволиш.

Вона кивнула.

— Я навіть не знаю, з чого почну. Роботи немає, друзів майже не залишилося.

— У нас в місті маркетингове агентство шукає співробітників. Пам’ятаєш, ти ж вчилася на рекламіста?