Піжама на морозі і шампанське в домі: як батько провчив зятя, який виставив його доньку за двері у Новий рік

— Звичайно, — сказав я. — Цей дім завжди твій.

День пройшов спокійно, ніби життя саме поверталося в природний ритм. Ми разом сходили в магазин, купили продукти, зайшли на пошту — дрібниці, але кожна з них була кроком уперед. Увечері я помітив, як вона гортає книгу — ту саму, про жінку-архітектора.

— Хочу бути як вона, — сказала вона. — Сама будувати своє життя.

— У тебе вийде, — сказав я. — Головне, не поспішай. Все прийде.

Вона подивилася на мене і тихо сказала:

— Тату, ти ж теж тепер інший?

— Так, — відповів я. — Просто, напевно, вперше живу правильно.

Минуло кілька місяців. Сніг зійшов з садових доріжок, струмки задзвеніли під вікнами, повітря наповнилося запахом мокрої землі і нового початку. Рита сиділа за кухонним столом з кухлем чаю, а за вікном горобці носилися між гілок яблуні. На ній був той самий синій шарф, тільки тепер він лежав не як захист, а як прикраса. Обличчя посвіжішало, погляд став твердим.

— Тату, мені зателефонували з агентства, — сказала вона, ледь приховуючи хвилювання. — Запросили на співбесіду. Маркетинг. Сказали, що їм потрібні люди з досвідом і креативом.

— Так це ж ти, — посміхнувся я. — Досвід у тебе життєвий, креативу хоч відбавляй.

Вона сміялася, трохи хвилюючись, як школярка перед іспитом. І я раптом зрозумів, що вперше за довгий час сміюся разом з нею: не з ввічливості, не через втому, а від чистого щастя.

Через тиждень вона вийшла на роботу. Я відвіз її в місто. Старенький «Форд» крутив колеса по знайомій трасі, де ще недавно ми їхали з Вознесенська в розпачі. Тепер — з надією.

Будівля агентства виявилася на чотирнадцятому поверсі нового бізнес-центру. Великі вікна, вид на річку, світло, скло, гул міста. Коли вона вийшла з ліфта — строгий костюм, акуратна зачіска, в руках портфель, — я ледве впізнав у ній ту дівчинку, яку витягував із замету.

Вона повернулася, посміхнулася: