План бабусі: чому старенька заповіла «улюбленим» дітям будинок, а «нелюбій» онуці — матрац

Увечері вона купить хорошого вина, сяде в крісло і читатиме. Лист за листом. Вона дізнається історію своєї родини. Не ту парадну версію, що розповідали на застіллях, а правду. Увечері дощ припинився.

Аліна закінчила прибирання. Стара тканина матраца і зайва потерть були упаковані в мішки і винесені на смітник. Кінський волос, промитий і розсортований, сушився на рамах. У майстерні стало просторо. Задзвонив телефон. Дядько Михайло.

Аліна на секунду завмерла, дивлячись на екран. Серце тьохнуло — раптом він знає? Раптом здогадався? Вона видихнула і відповіла.

— Так, дядьку Михайле.

— Алін, привіт. Слухай, ми тут з Оленою подумали… Ти там як, вивезла матрац цей чортів?

— Так, розібралася з ним.

— Ну і чудово. Слухай, ми будинок виставляємо на продаж, ключі у рієлтора. Там на веранді залишився старий сервант, начебто дубовий. Важкий, зараза. Вивозити його нам лінь, та й нікуди. Тобі під реставрацію не треба? А то порубаємо на дрова.

Аліна посміхнулася. Голос дядька був звичайним — діловим, напористим, але не злим. Він просто хотів позбутися проблеми.

— Дякую, дядьку Михайле. Я заберу.

— Ну добре. Тоді на вихідних під’їжджай. І це… якщо грошей зовсім немає, ти скажи.

— Я можу підкинути трохи, в рахунок майбутніх прибутків, так би мовити. Мати б не хотіла, щоб ти голодувала.

Аліна відчула тепло. Він усе-таки не монстр. Він теж любив бабусю, просто по-своєму.

— Дякую, я впораюся. У мене з’явилося гарне замовлення.

— Ну дивись. Справа хазяйська. Бувай.

Аліна поклала слухавку. Вона подивилася на шухляду столу, де лежала синя коробка. Тепер вона знала секрет. І цей секрет давав їй не тільки гроші, а й силу. Силу прощати родичів за їхню приземленість.

Силу бути собою. Силу продовжувати свою справу. Вона підійшла до верстата, увімкнула лампу і взяла в руки різець. Старе вольтерівське крісло чекало. Тепер у неї був найкращий кінський волос у місті й ціла вічність попереду, щоб зробити все ідеально.

Бабуся Віра була б задоволена. Найцінніші речі справді заховані там, де ніхто не дивиться. Але щоб їх знайти, потрібно не просто дивитися. Потрібно докласти рук. Потрібно працювати. І потрібно любити те, що робиш. Аліна провела пальцем по дерев’яному підлокітнику крісла, відчуваючи тепло дерева. Життя налагоджувалося.