Подвійна гра: чому чоловік зблід, дізнавшись, у чиїх руках опинилася сукня

Вони поїхали в обласну лікарню Мечникова. Агата чула, як заревів мотор, як завищали шини на повороті. Вона залишилася одна у величезному порожньому будинку, стискаючи в руках прокляту сукню, яку хтось жбурнув їй у груди — останнє свідчення того, що цей жахливий день взагалі був реальним.

Лізу привезли через два дні — бліду, змарнілу, дивно мовчазну. Вона сиділа в кутку своєї кімнати, підтягнувши коліна до грудей, з відсутнім поглядом, спрямованим у стіну. Вона не реагувала ні на голоси, ні на дотики, занурена у свій внутрішній морок.

Надія Миколаївна повністю взяла на себе догляд за дочкою. Вона переселилася в її кімнату, спала там на розкладачці, а для Агати почалося справжнє пекло на землі. Життя в будинку змінилося миттєво і безповоротно.

— За загальний стіл не сідай, — кинула свекруха в перший же ранок, коли Агата спустилася до сніданку. — Їж на кухні, в кутку.

— Але чому? — спробувала заперечити Агата.

— Я сказала: на кухні. І щоб я тебе за столом більше не бачила. Твоє місце там, де прислуга, — відрізала Надія Миколаївна.

Леонід мовчав. Він переселився в свій кабінет за замкнені двері, спав там на дивані. На всі спроби Агати поговорити, достукатися, пояснитися, зрозуміти, що відбувається, він відповідав однаково через зачинені двері:

— Тобі це знати не потрібно. Роби, що кажуть, і не лізь. Не ускладнюй собі життя.

Дні перетворилися на нескінченну низку принижень, зливаючись в одну сіру безпросвітну масу. Вона прала, готувала, мила підлогу, полола грядки на ділянці, чистила туалети. І все це під безперервним потоком отруйних зауважень свекрухи, кожне з яких входило в неї як невидима голка.

— Ось що буває, коли береш у дім сироту без роду і племені, — говорила Надія Миколаївна, ні до кого конкретно не звертаючись. Вона робила це так, щоб Агата чула кожне слово, вбирала кожен склад своєї нікчемності. — Тільки біди від таких. Ні сім’ї, ні виховання, ні совісті.

Агата схудла, спідниці стали бовтатися на стегнах, кофти висіли мішком. Під очима залягли глибокі тіні, які не сходили навіть після рідкісних ночей, коли вдавалося заснути. Одного разу, проходячи повз дзеркало в передпокої, вона не відразу впізнала жінку, яка дивилася на неї звідти.

Виснажена, зі згаслим поглядом, із запалими щоками — з неї вийняли щось важливе, щось, що робило її живою. Вона перетворювалася на тінь самої себе. Піти вона не могла — не було куди йти. Дитячий будинок у Кам’янському давно розформували, будівлю віддали під якийсь склад.

Друзів не залишилося: свекруха за два роки методично відсікла всі контакти, всі зв’язки із зовнішнім світом, ізолювавши невістку. Грошей не було зовсім. Зарплатну картку Леонід забрав ще в перший рік шлюбу, пояснивши це загальним сімейним бюджетом і тим, що так простіше вести господарство. Вона була в пастці: без копійки в кишені, без документів, без підтримки.

Наприкінці другого тижня, стоячи біля раковини з черговою горою посуду по лікоть у мильній воді, Агата зловила себе на тому, що руки її більше не тремтять. Усередині неї щось змінилося. Не зламалося остаточно, як вона боялася, а навпаки, затверділо, перетворилося на сталевий стрижень.

Вона згадала крик чоловіка в телефонній слухавці, той первісний жах у його голосі: «Що ти наробила?». Згадала його божевільні очі, коли він мчав до кімнати сестри, розштовхуючи всіх на своєму шляху. Згадала крижаний холод у його погляді, коли він ніс Лізу на руках.

Занадто багато дивного у всьому цьому. Занадто сильна реакція на звичайну сукню. Занадто багато страху там, де мало бути тільки роздратування або гнів. Тарілка в її руках відбила світло з вікна, і Агата подивилася на своє спотворене відображення в мокрій фаянсовій глазурі — розмите, але рішуче.

— Досить, — прошепотіла вона.

Досить бути маріонеткою в чужому кошмарі, досить плисти за течією, досить терпіти й мовчати. Пора з’ясувати, що насправді відбувається в цьому будинку і чому звичайна шовкова сукня перетворила її життя на руїни. Рішення дозріло не відразу, воно визрівало поступово, як нарив.

Агата продовжувала виконувати домашню роботу, продовжувала терпіти приниження, але тепер її очі дивилися інакше. Вона спостерігала, запам’ятовувала, складала розрізнені деталі в загальну картину, контури якої поки залишалися розмитими. Вона стала шпигункою у власному домі.

Перша дивність виявилася через кілька днів, коли вона протирала пил на другому поверсі. Надія Миколаївна, думаючи, що невістка зайнята внизу, крадькома пройшла по коридору з маленьким чорним пакетом у руках. Вона озиралася з таким напруженим виразом, який буває у людини, що несе щось протизаконне.

Вона зникла в кімнаті Лізи, а вийшла через хвилину вже без пакета, замкнувши за собою двері. Але цього разу замок не клацнув до кінця: чи то свекруха поспішала, чи то просто не помітила. Агата затамувала подих.

Вона вичекала, поки кроки стихнуть на сходах, і обережно штовхнула двері, які за два роки жодного разу не відчинялися перед нею. Те, що вона побачила, змусило її завмерти на порозі з ганчіркою в руці. Кімната Лізи виявилася не звичайною спальнею хворої дівчини, а чимось середнім між лікарняною палатою і тюремною камерою.

На вікні стояли тонкі металеві ґрати, пофарбовані в колір стіни, майже непомітні з першого погляду, але безсумнівно міцні. Ліжко було залізне, медичне, з поручнями по обидва боки, які ставлять у психіатричних відділеннях. На ньому спала Ліза — бліда, з синіми губами, в неприродно скорченій позі.

На столі лежала стопка книг. Агата, підійшовши ближче, з подивом прочитала корінці: підручники для 9–10 класу, хоча Лізі було 27 років. Навіщо дорослій жінці ґрати на вікнах? Навіщо це лікарняне ліжко?