Подвиг посеред океану: собака трималася на воді, щоб урятувати іншого

Шторм відходив неохоче, огризаючись сірою піною і важкими, як свинець, валами. Величезний контейнеровоз «Північний шлях» розрізав ці хвилі, немов тупий ніж мерзле масло. На містку було тихо, тільки гудів двигун та зрідка поскрипував пластик панелей.

Льоня стояв біля правого крила, вдивляючись у колючу імлу. Йому було двадцять три, але в такі ночі він почувався старшим. Моря він не любив, він його побоювався. Для нього ця вода завжди пахла не романтикою, а старою бідою, застиглою сіллю на губах і могильним холодом, який колись забрав його дім. Він витер обличчя рукавом куртки. У голові звично крутилися цифри: вартість курсу хіміотерапії для Полінки, ціна квитків до клініки, залишок на карті.

Цифри тиснули сильніше, ніж багатотонний вантаж за спиною. Раптом Льоня завмер. Крізь монотонний гул океану пробився звук. Короткий. Хрипкий. Чужий.

Це не був крик чайки чи стогін троса. Льоня притулився до скла, мружачись до різі в очах. Там, унизу, серед хаосу сірої води і білих гребінців, щось ворушилося. Пляма. Маленька, темна, вона то зникала у провалі між хвилями, то знову виринала, відчайдушно чіпляючись за життя.

— Гей, Михалич! — крикнув Льоня, не обертаючись до механіка. — Дай прожектор на правий борт. Швидко!

— Що ти там побачив? Русалку? — буркнув той, але важіль повернув.

Потужний промінь розпоров туман, ударивши по воді жовтим хірургічним скальпелем. Те, що вони побачили, змусило досвідченого механіка випустити з рота сигарету. Там, посеред відкритого моря, за сотні миль від найближчого берега, пливла собака. Це був величезний чорний пес. Його шерсть звалялася у важкі бурульки, морда була білою від солі, а очі… Льоня ніколи не бачив таких очей у звіра. У них не було паніки. У них була важка, майже людська рішучість.

Пес гріб потужно, але його голова раз у раз йшла під воду. Було видно, що сили закінчуються, що він пливе вже багато годин на чистій впертості.

— Господи! — видихнув Михалич. — Як вона тут опинилася? Це ж неможливо!

— Спускай петлю, швидко! — Льоня вже зірвався з місця.

Він вискочив на відкриту палубу. Крижаний вітер одразу ж хльоснув по обличчю, забиваючи подих. Хвилі внизу здавалися пащею величезного звіра, готового проковтнути будь-кого, хто наважиться наблизитися. Льоня перемахнув через огорожу, утримуючись однією рукою, і почав спускати рятувальну петлю.

— Сюди, давай до нас! — кричав він, зриваючи голос, хоча розумів, що пес його не чує за ревом води.

Собака побачила світло. Вона повернула голову, борючись із черговим валом, який накрив її з головою. На секунду Льоні здалося, що все скінчено, пес зник. Але за мить чорна маківка знову показалася над піною. Пес гріб до борту, але дивно — він немов сумнівався. Він озирався назад, у туманну порожнечу, звідки приплив, і глухо, надривно гавкав, захлинаючись водою.

— Хапай, ну ж бо! — Льоня приловчився і накинув капронову петлю прямо на голову і передні лапи тварини.

Пес не пручався. Коли мотузка затягнулася під його ребрами, він просто заплющив очі, обм’якнувши. Льоня і Михалич, що приспів, почали тягнути. Вага була величезною: мокра шерсть, потужні кістки, літри води. З кожним ривком руки Льоні обпікало тертям, але він не відпускав.

Коли вони нарешті перевалили пса через борт на сталеву палубу, той звалився важким мішком. Моряки стояли над ним, важко дихаючи. Пес лежав нерухомо, з його пащі текла рожева піна, а подушечки лап були здерті в кров. Мабуть, він намагався дертися по якихось уламках.

— Здох, напевно, — похмуро сказав Михалич, витираючи піт із чола. — Стільки проплисти в такій крижаній воді. Серце не витримає.

Льоня опустився на коліна. Він торкнувся мокрої, жорсткої шерсті. Пес здригнувся. Його повіки здригнулися, і він подивився прямо на Льоню. У цьому погляді не було подяки. У ньому була тривога. Собака спробувала підвестися, її лапи роз’їжджалися на слизькому металі, вона знову заскавуліла, дивлячись за борт, у той бік, де вмирав захід.

І тоді Льоня помітив це. На шиї пса, під густою гривою, був щільно примотаний пластиковий тубус, заклеєний синьою ізолентою.

— Дивись, Михалич! — Льоня простягнув руку до нашийника. — Він не просто так плив.

Пес не загарчав. Він завмер, дозволяючи людині торкнутися святині, яку він проніс через шторм і безодню. У цей момент Льоня зрозумів: цей звір боровся не за своє життя. Він був останнім листом, відправленим з того світу.

Пес знову впав на сталевий настил палуби з важким мокрим звуком. Від нього йшов густий запах псини, морської солі та якогось застарілого тваринного жаху. Він був величезним, справжній чорний велетень-ньюфаундленд, чия шерсть, зазвичай пухнаста і м’яка, зараз перетворилася на крижаний панцир зі злиплих голок.

Льоня важко дихав, відчуваючи, як у м’язах рук лопаються судини від напруги. Він потягнувся до пса, намагаючись намацати пульс або хоча б зрозуміти, чи дихає той.

— Тихо, хлопче. Усе, ти вдома. Ну, майже вдома, — прошепотів Льоня, простягаючи долоню.

Пес різко смикнувся. Його кігті зі скреготом полоснули по металу. Він не заскавулів, не замахав хвостом, як зробив би будь-який врятований звір. Замість цього він спробував встати, і Льоня скрикнув від того, що побачив. Подушечки на потужних лапах пса були стерті до живого м’яса. Морська вода, насичена сіллю, роз’їла рани, перетворивши їх на суцільну муку. На палубі одразу ж розпливлися рожеві плями — суміш води та сукровиці. Кожен крок мав завдавати йому пекельного болю, але пес, хитаючись і хриплячи, вперто повз не в тепло, не до людей, а назад, до леєра.

— Михалич, тримай його, він же стрибне! — крикнув Льоня.

Механік навалився зверху, притискаючи важку голову собаки до палуби.

— Та що з ним таке! — прохрипів Михалич, упираючись колінами в слизьке залізо. — Ми його витягли, а він назад, у цю м’ясорубку. Скажений, чи що?

— Він не скажений. — Льоня схопив пса за нашийник, намагаючись утримати. — Він когось там залишив. Подивися в очі, він же притомний.

Пес подивився. Його погляд був спрямований повз людей, туди, де за кормою зникав слід від гвинтів. Він видав короткий, надривний звук — не гавкіт, а хрипкий зойк, у якому було стільки відчаю, що у Льоні йокнуло серце. Так кричала Полінка, коли її відвозили на першу операцію.

— Дивись, Льоню! Що це в нього? — Михалич кивнув на шию звіра…