Пологи у підворітті: яка страшна правда розкрилася після випадкової зустрічі під мостом

Життя в особняку увійшло в розмірене русло. Вікторія керувала компанією, їздила на переговори, зустрічі, наради. Галина дбала про Артема: годувала, гуляла з ним, укладала спати. Вечорами вони вечеряли разом, обговорювали день. Вікторія допомагала Галині не тільки зарплатою. Купила їй новий одяг, взуття, все необхідне. Галина спочатку відмовлялася, але Вікторія наполягла:

— Ви живете в моєму домі, дбаєте про мого сина. Ви — частина нашої сім’ї. Прийміть це як належне, без сорому.

Галина прийняла. Зрозуміла, що Вікторія права: це не милостиня. Це визнання її внеску, її важливості в їхньому житті. Між ними склалися стосунки, які важко було назвати одним словом. Не роботодавець і няня. Не просто подруги. Скоріше, дві жінки, що пройшли через пекло й стали одна для одної опорою. Сім’я за вибором, а не по крові.

Ілля Романов залишився в минулому назавжди. Він був мертвий для Вікторії — юридично, емоційно, духовно. Іноді вона все ж думала про нього. Згадувала, яким він був на початку їхніх стосунків: чарівним, уважним, турботливим. І розуміла з гіркою ясністю: та людина була лише маскою. Ретельно створеною маскою. Справжній Ілля ховався під нею — жадібний до грошей, розважливий, жорстокий. Вона не шкодувала про минуле. Дякувала долі за те, що встигла вчасно втекти. За те, що народила сина не під його контролем. За те, що зустріла Галину тієї вирішальної ночі під мостом. Ніч, яка розділила її життя на «до» і «після».

Минуло три роки з того травневого вечора. Артем підріс — веселий, товариський хлопчик з добрим серцем і світлими очима, як у діда. Вікторія продовжувала успішно керувати компанією, розвиваючи бізнес батька в нових напрямках. Галина, як і раніше, жила в особняку, дбала про Артема. Вона була йому і нянею, і хрещеною, і бабусею в одній особі. Хлопчик обожнював її.

— Баба Галя! — кричав він радісно. — Дивись, що я намалював!

І показував черговий шедевр — каракулі, сонце, маму. Галина хвалила, вішала малюнки на стіну, пишалася кожним його досягненням. Вікторія спостерігала за ними й дякувала долі. У її сина була любляча мати й любляча хрещена. Дві жінки, які зроблять усе, щоб він виріс щасливим.

— Ви щасливі? — запитала вона Галину одного вечора, коли Артем заснув.

— Так, — Галина відповіла без вагань. — Я щаслива. По-справжньому щаслива. У мене є дім, сім’я, онук, якого я люблю. Чого ще можна бажати?

— Ви заслужили це щастя. Заслужили кожну його хвилину.

— Ми обидві заслужили.

Вікторія кивнула.

— Так.

Вони пройшли через пекло й вийшли звідти разом. Вікторія зробила їх не жертвами, а переможницями. Сильними, загартованими життям. Вони залишалися близькими. Підтримували одна одну у важкі моменти, ділилися радощами. Ростили Артема разом, планували його майбутнє. Галина називала Вікторію дочкою, якої в неї ніколи не було. Вікторія називала Галину своїм ангелом-охоронцем.

Життя тривало. Без Іллі, без страху, без постійного болю й тривоги. Тільки вперед, до нових горизонтів, до нових можливостей. І коли Галина дивилася на Артема, веселого, здорового, розумного хлопчика, повного життя, вона розуміла з абсолютною впевненістю: все було не дарма. Кожне випробування, кожна трудність мали сенс. Та страшна й одночасно чудова ніч під мостом стала не кінцем, а початком. Початком нового життя для них усіх.