Пологи у підворітті: яка страшна правда розкрилася після випадкової зустрічі під мостом

У перші секунди Галина відчула, як її серце завмерло. Не дихає. Тільки не це. Не зараз. Але потім, після легкого поплескування по спинці, пролунав слабкий писк, що перейшов у обурений плач. Галина видихнула, відчуваючи, як по спині стікає піт.

— Хлопчик, — сказала вона, загортаючи немовля в чисту футболку. — Живий і, здається, здоровий. Вітаю!

Вікторія простягнула руки, і Галина обережно передала їй згорток. Новоспечена мати притиснула дитину до грудей, і сльози потекли по її щоках — від полегшення, від болю, від усього, що сталося за цю неймовірну ніч. Галина зайнялася послідом, перерізала пуповину продезінфікованими в антисептику ножицями зі своєї похідної аптечки. Все пройшло на диво гладко. Наче доля вирішила дати цій жінці хоч один шанс серед усіх бід, що обрушилися на неї.

— Як ти? — запитала Галина, вкриваючи Вікторію та дитину єдиною ковдрою.

— Не знаю… — Вікторія дивилася на сина, і в її голосі звучав подив. — Я народила. Під мостом. За допомогою безпритульної жінки. Це як страшний сон. Нереальний.

— Не страшний, — заперечила Галина, сідаючи поруч. — Ти жива. Дитина жива. Решта — деталі. Головне, ви обоє дихаєте.

Вона дістала останню пляшку води й дала Вікторії попити. Та зробила кілька жадібних ковтків, похлинулася, потім ще випила.

— Дякую, — прошепотіла Вікторія. — Ви врятували нас. Ви навіть не знаєте, що ви зробили.

— Знаю, — Галина подивилася на неї серйозно. — Знаю, що коли вагітна жінка в дорогому пальті бігає вночі містом і просить не викликати лікарів, справа не в примсі. І не в дурості.

Вікторія відвела погляд. Дитина сопіла в неї на грудях, уже заспокоївшись після першого крику. Маленькі кулачки стискалися й розтискалися в несвідомому русі.

— Мене звати Галина Мельцова, — продовжила та. — І так, я живу під мостом. Три місяці. До цього я була звичайною людиною з роботою та житлом. Життя іноді ламається швидко. Я це знаю. Тому не питаю, чому ти тут. Але… — Вона помовчала, підбираючи слова. — Але я бачу, що ти боїшся. І цей страх не про пологи. Про щось інше. Про того, хто шукає тебе. І якщо ти хочеш вижити, якщо хочеш, щоб цей малюк ріс у безпеці, мені потрібно знати правду. Хоча б загальну.

Вікторія мовчала довго. Так довго, що Галина вже вирішила — не скаже. Але потім вона заговорила. Тихо, уривчасто, але з кожним словом усе впевненіше.

— Мій батько — Артем Астаф’єв. Чули таке ім’я?

Галина кивнула. Навіть живучи на вулиці, неможливо було не чути про одного з найбагатших людей міста. Його обличчя миготіло на рекламних щитах, у новинах, у ділових виданнях.

— Я його дочка. Єдина. І я заміжня. Була. Заміжня за Іллею Романовим. — Вікторія подивилася на обручку на пальці, і її обличчя спотворилося від огиди. — Він не той, за кого себе видавав. Я думала, що він кохає мене. Що ми будуємо сім’ю. Плануємо майбутнє разом. Але він любив тільки гроші мого батька. Контроль. Владу. Доступ до імперії.

Вона розповідала, а Галина слухала, і картина складалася все більш похмура. Ілля поступово витісняв Артема з бізнесу, використовуючи підставні компанії та фінансові маніпуляції. Вікторія дізналася про це випадково, побачивши документи в кабінеті чоловіка два місяці тому. Коли вона розповіла батькові, той почав власне розслідування.

— Тато хотів усунути Іллю. Юридично, через суд. Підготував усі докази, зібрав досьє.

— А Ілля?

Голос Вікторії здригнувся.

— Він вимагав, щоб я підписала папери. Якісь довіреності, згоди. Казав, що це для нашої сім’ї. Для дитини. Для нашого майбутнього. Але я зрозуміла — це пастка. Капкан.

— І ти відмовилася?

— Так. Відмовилася й утекла. Три дні тому. Я знала, що він шукатиме мене скрізь. У друзів, у готелях, на вокзалах, у лікарнях. До батька я не пішла. Боялася підставити його під удар. Знала, що Ілля в першу чергу стежитиме саме за будинком тата. Тому я ховалася, де доведеться. Хотіла зняти кімнату або квартиру, але, коли спробувала розплатитися, зрозуміла, що Ілля заблокував усі мої картки. У мене була тільки готівка, яка випадково опинилася в кишені. Небагато. На їжу вистачало, але не на житло. А сьогодні… Перейми почалися рано вранці. І я зрозуміла, що більше не можу тікати. Сил не залишилося.

Галина обняла Вікторію за плечі. Та тремтіла, незважаючи на теплу весняну ніч.

— Він небезпечний. Твій чоловік.

— Загроза… — Вікторія запнулася. — Він сказав: якщо я втручуся, якщо спробую перешкодити йому…

Вона не договорила, але Галині й не потрібно було чути кінець фрази. Загроза була реальною. Як реальним був цей новонароджений хлопчик, що сопів у материнських обіймах. Як реальною була небезпека, що нависла над ними обома в цю тиху травневу ніч.

— Вранці, — сказала Галина твердо, — вранці ми підемо в поліцію. Офіційно. З адвокатом. Ти даси свідчення, і тебе захистять. Закон на твоєму боці.

— А якщо він знайде нас раніше?

— Не знайде. — Галина подивилася на конструкцію мосту над головою. — Це моє місце. Я знаю його. Кожен кут, кожну тінь. Тут ми в безпеці до ранку. А вранці діємо за законом. Без страху.

Вікторія кивнула, притискаючи сина ближче. Дитина спала, не підозрюючи, в який світ вона щойно прийшла і яка буря вибухне завтра.

Галина не спала всю ніч. Вона сиділа поруч, прислухаючись до кожного звуку: кроки нагорі на мосту, шелест вітру в траві біля річки, рідкісні голоси перехожих удалині, гудки машин на трасі. Вона охороняла їх, матір і дитя, як могла. І думала про те, що життя іноді зводить людей у найнеймовірніших обставинах. Багата спадкоємиця й безпритульна санітарка. Пологи під мостом. Таємниця, здатна зруйнувати життя. І світанок, який принесе відповіді.

Галина не знала тоді, що цей світанок вразить усе місто до самих основ. Що вранці місто здригнеться від новини, яка переверне все з ніг на голову.

Світанок прийшов непомітно. Спочатку посіріло небо за мостом, потім з’явилися перші промені сонця, що пробивалися крізь бетонні опори. Місто прокидалося. Чулися гудки машин, голоси ранніх перехожих. Десь удалині гавкав собака.

Вікторія не спала. Вона сиділа, притулившись до холодної стіни мосту, і дивилася на сина. Хлопчик спав, закутаний у стару футболку й ковдру Галини. Його крихітне обличчя було спокійним, дихання рівним. Він не знав, що народився під мостом. Не знав, яка небезпека нависла над його матір’ю.

Галина піднялася, розім’яла затерплі ноги. За ніч вона встигла продумати план дій. Професійні навички санітарки підказували: після пологів Вікторії потрібен огляд лікаря. Дитині теж. Але спочатку безпека.

— Як ти себе почуваєш? — запитала вона, сідаючи поруч…