Помилка спадкоємця: як один зневажливий подарунок змусив матір розкрити таємницю свого справжнього стану

У кімнаті запала така тиша, що, здавалося, я чую, як падає сніг за вікном. Абсолютна, мертва, дзвінка тиша. Вона тривала, може, секунд десять, але в ній потонуло все свято. А потім цю тишу розірвав вереск Марини:

— Що?! Ви не можете! Як продати? А мої півонії? Я їх три роки садила! А лазня? Родю, скажи їй! — Вона вчепилася в рукав мого сина.

Родіон, білий як полотно, дивився на мене абсолютно очманілими очима. Він насилу ковтнув.

— Мам, ти… ти що таке говориш? Ти при своєму розумі? А як же твоя обіцянка батькові? Ти ж обіцяла йому, що збережеш цей дім для сім’ї? Для мене? Це… це ж наше родове гніздо! — У його голосі зазвучали істеричні, плаксиві нотки.

Гості за столом засовалися, почали перешіптуватися, ніяково відводити очі. Свято було вбито. На його руїнах починався скандал.

І ось тут, дивлячись на його спотворене панікою обличчя, на Маринині очі, сповнені жаху не від втрати «родового гнізда», а від втрати безкоштовних півоній і сауни, я відчула задоволення. Холодне, чисте, як ковток крижаної води в спеку…

Я спокійно, не поспішаючи, піднесла до губ келих із шампанським і зробила маленький ковток. Бульбашки приємно зашипіли на язиці. Я опустила келих і подивилася на сина.

— Ти мав цілковиту рацію сьогодні, Родю. Дуже важливо знати своє місце.

Я знову зробила паузу, даючи йому усвідомити мої слова.

— Цей дім — моя власність. Ця земля — моя земля. І гроші на моєму рахунку — мої гроші. Так от, моє місце більше не тут, до ваших послуг. Моє місце — там, де я вирішу сама. Обговорення цього питання закінчено.

Я поставила келих на стіл і, не дивлячись більше ні на кого, розвернулася і повільно пішла до себе в кімнату на першому поверсі. За спиною я чула переляканий шепіт гостей, вереск Марини: «Та вона збожеволіла!», розгублене бурмотіння Родіона.

Я зачинила за собою двері. У моїй маленькій кімнаті було тихо і прохолодно. Я сіла на ліжко і тільки зараз відчула, як тремтять мої руки. Не від страху. Від звільнення. Я зробила це. Я сказала це. Камінь, який я носила в грудях стільки років, дав тріщину, і крізь неї тонкою цівкою почала просочуватися свобода. Свято для них було скінчено. А для мене… для мене воно тільки починалося…