Помилка спадкоємця: як один зневажливий подарунок змусив матір розкрити таємницю свого справжнього стану

За кілька днів під вечір у дворі знову почувся шум машини. Я напружилася на секунду, але це був не рев їхньої іномарки. Це було тихе гурчання стареньких «Жигулів». На ґанок піднялася Сонечка. Одна. З невеликим рюкзаком за плечима.

— Бабусю, — сказала вона, входячи в дім, — я можу в тебе пожити трохи?

Вона обійняла мене, міцно-міцно, і я відчула, як відтає останній льодок у моїй душі. Ми сиділи на кухні, пили чай. Вона розповіла, що вдома — пекло. Батьки сваряться без упину, звинувачують одне одного. Їм довелося виставити на продаж машину, щоб закрити термінові борги. Літня відпустка на морі скасувалася. Вони в паніці.

— Він весь час торочить, що це його спадок, — сказала Соня, дивлячись у чашку. — Що ти позбавила його спадку. Але він не правий. Це ніколи не було його. Це завжди було твоє життя.

Я взяла її руку у свою.

— Ні, Соню моя, — відповіла я тихо. — Це я його повертаю. Собі…

У наступні тижні я почала діяти. Я нікуди не переїжджала, звісно. Думка про продаж будинку була лише скальпелем, який я використала для операції. Але зміни почалися. На ті гроші, що я тепер не відсилала синові, я найняла Степана, чоловіка з нашого села. Міцного, мовчазного. Він полагодив дах на веранді, що продірявився, перебрав паркан. Наколов дров на всю зиму наперед. Я платила йому, і він робив свою роботу. Просто і чесно.

Потім я зателефонувала своїй старій подрузі, Лідії. Ми з нею дружимо з інституту. Вона теж вдова, жила сама в тісній міській квартирі.

— Лідо, — сказала я, — ми будемо разом старість зустрічати. Сад доглядати, чай пити на веранді.

Вона мовчала з хвилину, а потім заплакала і погодилася. Через місяць вона переїхала. І дім знову ожив, але це було зовсім інше життя. Спокійне, шанобливе. Ми разом готували, читали книжки, гуляли засніженим садом…