Порятунок на річці: жінка не помітила, як із лісу за нею почали спостерігати

Ідіть звідси! Не підходьте! Я сказала, геть! Кігті шкрябали по крайці ополонки, але ламалися об зрадницький тонкий лід. З кожною секундою сили виходили, і чорна бездонна глибінь гірського озера тягнула до себе, обіцяючи спокій і забуття. Очі, що ще недавно горіли бурштиновим вогнем господаря карпатських лісів, тепер затягувала мутна пелена відчаю. Це був кінець.

Агафія почула цей звук не вухами. Вона відчула його всією своєю істотою, як відчуває наближення бурану чи тремтіння землі. У її шістдесят п’ять років слух був уже не той, але чуття, відточене десятиліттями життя на полонині, ніколи не підводило. Відклавши в’язанку хмизу, вона повільно пішла на звук; її старі теплі бурки майже не провалювалися у щільний, змерзлий наст. Вітер бив в обличчя, забивав снігом зморшки біля очей, але вона не звертала уваги. Вона йшла туди, де хтось боровся зі смертю, і вона побачила його.

Величезний, майже чорний вовк бився в ополонці метрів за двадцять від берега. Його потужні груди здіймалися в судомних спробах вдихнути, а задні лапи безпорадно бовталися у воді. Він був один. Не було часу на роздуми, на страх. Страх у горах — поганий порадник, він паралізує, змушує робити помилки.

А ціна помилки тут — життя. Скинувши з плеча старий, але гострий як бритва топірець, Агафія підійшла до найближчої сухої смереки. Кілька точних, вивірених ударів, і довга міцна жердина впала у сніг. Очистивши її від дрібних гілок, жінка поповзла по льоду, розподіляючи свою вагу, слухаючи, як він тріщить і стогне під нею. Вовк помітив її, перестав битися і завмер, лише його голова стирчала над водою.

Він дивився на неї, і в його погляді не було злості, лише нескінченна втома і німе питання. «Тихіше, тихіше, сірий!» — прошепотіла Агафія, її голос був хрипким від вітру. «Не дурій. Допоможу». Вона обережно просунула жердину під його груди, намагаючись намацати опору. Це було неймовірно важко: мокра шерсть робила вовка вдвічі важчим, а лід навколо кришився.

Руки, що огрубіли від роботи, німіли від холоду. Вона вперлася ногами, натягнула мотузку, яку завжди носила з собою, використовуючи жердину як важіль. М’язи спини завивали від напруги. На мить їй здалося, що нічого не вийде, що її старих сил не вистачить. Але потім щось піддалося, і з хрускотом льоду, що ламався, їй вдалося підтягнути важку тушу на край ополонки.

Ще одне зусилля, і вовк вивалився на лід, залишившись лежати нерухомою мокрою купою. Він важко дихав, випускаючи хмарку пари. Його задня лапа була вивернута під неприродним кутом — перелом. Агафія випросталася, намагаючись віддихатися, серце калатало десь у горлі. Вона зробила це, вона врятувала його.

І цієї ж миті вона завмерла. Через стіну засніжених смерек на березі, один за одним, безшумно, немов привиди, вийшли вони. Один. Другий. П’ятий. Десятий. Ціла зграя. Вони зупинилися на узліссі, не наближаючись, але й не йдучи. Десяток пар жовтих немигаючих очей були спрямовані на неї.

На маленьку згорблену жінку і на їхнього ватажка, що лежав біля її ніг. У морозному повітрі повисла дзвінка тиша, порушувана лише виттям вітру і важким диханням врятованого звіра. Вони не гарчали, не вишкірялися, вони просто стояли і дивилися. І це мовчазне очікування було страшнішим за будь-яке гарчання. Агафія зрозуміла все одразу: вони не нападуть, не зараз.

Вони чекали, спостерігали за порятунком. Але що буде далі? Залишити ватажка тут — приректи його на вірну смерть, адже мороз і травма доб’ють його за пару годин, і зграя не пробачить. Забрати його з собою? Божевілля. Тягнути на собі величезного хижака до свого будинку, коли його родичі стежать за кожним твоїм рухом?

Вона повільно, щоб не робити різких рухів, позадкувала до берега, де залишила свої старі санки. Очі вовків проводжали її. Вона підійшла до ватажка, він підняв голову і знову подивився на неї. У його погляді промайнуло щось схоже на розуміння. Агафія глибоко зітхнула, збираючи всю свою волю в кулак, вона знала, що має робити.

Через годину, яка здалася їй вічністю, вона тягла санки до своєї хати. На них, укритий старим кожухом, лежав вовк. Він не пручався, лише зрідка тихо скиглив, коли санки підстрибували на купинах. А за нею, на відстані п’ятдесяти метрів, мовчазною сірою тінню йшла вся зграя. Вони проводжали її, охороняли чи чекали своєї години.

Будинок Агафії стояв на відшибі, за кілька кілометрів від найближчого села. Двадцять років тому, після смерті чоловіка-лісника, вона відмовилася переїжджати до сина в місто. Син образився, спочатку писав, потім дзвонив усе рідше, а останні років п’ять і зовсім зник. Агафія залишилася сама, наодинці з горами, які її годували, лікували і навчили розуміти життя без зайвих слів….