Про що шепотілися змовники в машині, поки мати нареченого затамувала подих

— Богдан прошепотів це так тихо, що почули тільки ті, хто стояв поруч. — Замовкни, чуєш! Замовкни!

Мілена раптом опустилася на коліна прямо біля аналоя, і біла сукня розлилася навколо неї калюжею шовку і мережива. Сльози потекли по її щоках, розмиваючи ретельний макіяж. І вона заговорила — швидко, плутано, захлинаючись словами: «Я не хотіла! Ви не розумієте? Ніхто не розуміє! Морозов погрожував забрати Кіру, сфабрикувати справу в опіці — у нього люди скрізь: в поліції, в органах… Ми заборгували сім мільйонів, а починалося з чотирьох! Відсотки росли щомісяця. Я не бачила іншого виходу, розумієте? Якою б я була матір’ю, якби не зробила все можливе заради дочки?!»

— Ти вибрала знищити чужу сім’ю заради порятунку своєї! — голос Зінаїди Степанівни був холодний. — Це не материнство. Це злочин.

— Ви не знаєте, як це! — Мілена підняла голову. — Ви, зі своїми ресторанами, зі своїми мільйонами… Ви не знаєте, як це — не спати ночами, бо боїшся, що завтра прийдуть і заберуть твою дитину!

Богдан стояв нерухомо, дивлячись на жінку, яку кохав два роки. Яка змушувала його знову дихати після смерті батька. Яка, як йому здавалося, повернула сенс його життю. Потім він запитав, і його голос був страшний своєю порожнечею: «Ти хоч трохи мене кохала? Хоч щось було справжнім?»

Мілена підняла на нього очі, і Зінаїда Степанівна бачила, як вона силкується щось сказати, як губи її ворушаться, але звуку немає. П’ять секунд. Десять. П’ятнадцять. Ціла вічність мовчання, в якій потонули два роки, весілля за два мільйони і всі мрії її сина про щастя.

— Ні, — Богдан кивнув сам собі. — Я зрозумів.

Біля виходу з храму вже чекали люди у формі. Двоє чоловіків, які трималися осторонь під час церемонії. Коли Мілену вивели на паперть, один з них вимовив формулу затримання, і наручники заклацнулися на її зап’ястях поверх білих мереживних рукавичок. Хтось із гостей знімав на телефон, хтось відвертався, не в силах дивитися.

— Гліб Морозов затриманий при спробі під’їхати до собору, — сказав Тимофій, що з’явився поруч із Зінаїдою Степанівною. — Вимагання, погрози. Це надовго.

Храм спорожнів повільно, неохоче. Гості розходилися тихо, перешіптуючись, кидаючи погляди на Богдана, який так і сидів на лаві в першому ряду, обхопивши голову руками. Отець Павло делікатно відійшов до вівтаря. Зінаїда Степанівна опустилася поруч із сином. Не торкаючись його, просто поруч.

— Як давно ти знала? — запитав він нарешті, не піднімаючи голови.

— З сьогоднішнього ранку. Тимофій виявив раніше, але збирав докази.

— Чому не сказала?

— Я намагалася, синку. В кімнаті підготовки, пам’ятаєш? Ти відмахнувся. Сказав, що все почекає до завтра.

Богдан розсміявся. Коротко, гірко, без тіні веселощів.

— Я б не повірив. Я б захищав її. Я б вибрав її, а не тебе. Я знаю.

Він підняв голову і подивився на матір. Очі червоні, обличчя змарніле. Зінаїда Степанівна побачила в ньому маленького хлопчика, який прибігав до неї під час грози, і дорослого чоловіка, якому щойно розбили життя.

— Я почуваюся дурнем, — сказав він. — Круглим ідіотом, якого обвели навколо пальця.

— Хотіти вірити в кохання — не дурість. Вона була обманщицею, Богдане. Вона підробила документи, які ми перевіряли. Вона грала роль два роки. Будь-хто б повірив.

— Батько б не повірив. Він би відразу розкусив.

Зінаїда Степанівна помовчала, згадуючи чоловіка. Його проникливість, його чуття на людей, його вміння бачити за словами правду.

— Не знаю, — сказала вона чесно. — Кохання робить вразливими навіть найрозумніших. Твій батько любив тебе понад усе на світі. Він хотів би, щоб ти був щасливий. Можливо, це бажання засліпило б і його.

Богдан уткнувся обличчям у долоні, і його плечі затремтіли. Зінаїда Степанівна поклала руку йому на спину. Просто поклала — не гладячи, не втішаючи словами, просто даючи знати, що вона тут..