Про що шепотілися змовники в машині, поки мати нареченого затамувала подих

— Я так сумую за ним, — голос Богдана був глухим, здавленим. — Думав, що Мілена заповнила цю порожнечу. Вона тільки зробила її більшою.

— Твій батько казав: «Захищай тих, кого любиш, навіть якщо це завдає їм болю. Бо втратити їх набагато болючіше».

Вони сиділи в порожньому храмі, поки сонце не змістилося і кольорові плями від вітражів не сповзли з лавок на кам’яну підлогу. Потім Богдан піднявся, розправив плечі — повільно, із зусиллям, так тримаються ті, хто пройшов через вогонь і вижив, — і простягнув матері руку.

— Поїхали додому.

Три місяці потому Богдан увійшов до офісу з папкою звітів під пахвою. І Зінаїда Степанівна, відірвавшись від паперів, відзначила зміни. Він тримався пряміше, в очах з’явилося щось нове, схоже на спокій людини, яка вистояла і не зламалася.

— Звіти по складах, — він поклав папку на стіл. — Дядько Тіма просив передати, що контейнери зі Стамбула прийдуть у четвер.

«Дядько Тіма». Зінаїда Степанівна посміхнулася про себе. Це звертання з’явилося місяць тому, і Тимофій, почувши його вперше, відвернувся до вікна, підозріло довго розглядаючи море. А потім цілий тиждень ходив з таким обличчям, ніби йому вручили орден і одночасно додали десять років до пенсії.

— Він учора намагався навчити мене перевіряти масло в машині, — додав Богдан. — Сорок хвилин пояснював. Я інженер-економіст, мамо. Я знаю, де щуп.

— Тимофій Федорович вважає, що справжній чоловік повинен розбиратися в техніці.

— Справжній чоловік повинен знати телефон хорошого автосервісу. Але йому я цього не скажу.

Зінаїда Степанівна кивнула. Мілена отримала чотири роки в колонії загального режиму за шахрайство в особливо великому розмірі та підробку документів. Морозов отримав шість років за вимагання. Руслан отримав одноосібну опіку над Кірою. Зінаїда Степанівна оплатила його адвоката та судові витрати.

— Знаєш… — Богдан підійшов до вікна з видом на Одеську затоку. — Я не ненавиджу її. Тільки шкодую. Вона все зруйнувала і нічого не отримала. Ні грошей, ні свободи, ні дочки поруч.

— А Кіра?

— Руслан надсилав фото. Вона досі питає про «добру тітку з церкви».

— А тобі?

Зінаїда Степанівна відвела погляд. П’ятирічна дівчинка, що залишилася без матері на чотири роки, але жива, здорова, в безпеці від людей Морозова. Гірко-солодкий підсумок цієї історії, як майже все в житті.

— Батько пишався б тобою, — сказала вона. — Тим, як ти справляєшся.

Богдан обернувся, і в його посмішці був смуток, але не безнадія. Смуток людини, яка навчилася жити з втратою, не дозволяючи їй себе зруйнувати.

— Він пишався б тобою, мамо. За той ранок. За те, що ти зробила.

Сонце заливало офіс, відблиски грали на морській воді, і десь унизу гудів порт. Контейнери, крани, кораблі — життя, яке триває, незважаючи ні на що. Зінаїда Степанівна дивилася на сина і думала про Леоніда, про його слова. Про те, що правда завжди краща за брехню, навіть коли вона ріже по-живому. Шрами залишаться, але рани затягнуться. І це, мабуть, найкраще, на що можна сподіватися.