Пророцтво біля під’їзду: чому жінка вирішила не повертатися додому

— Що за допит зрання? Ну, може, трохи раніше. Якщо встигну все зробити.

Геннадій кивнув, і їй здалося, що в його очах промайнуло щось схоже на задоволення. Хоча, може, просто здалося. Хвороба робила її недовірливою.

Вона випила чай, майже не відчуваючи смаку, і пішла одягатися. З шафи дістала теплий светр, вовняні шкарпетки, стару в’язану кофту поверх. Лютий цього року видався особливо вогким, а на складі опалення працювало через раз.

Рукавички вона знайшла в кишені зимової куртки — старі, в’язані, з витягнутими пальцями. Ці рукавички зв’язала їй мама двадцять років тому, ще до того, як її не стало. Марина могла б купити нові, але ці берегла як пам’ять.

У них було щось від маминих рук, від її турботи, від того часу, коли Марина ще була чиєюсь донькою, а не просто дружиною і працівницею.

— Термос візьми! — крикнув з кухні Геннадій. — Я тобі чаю налив.

Марина завмерла з рукавичкою в руці. Термос? Геннадій сам налив їй чаю в термос? За всі п’ятнадцять років він жодного разу цього не робив.

Вона вийшла на кухню і побачила на столі старий синій термос — той самий, який вони колись брали на пікніки, коли ще кудись разом вибиралися.

— Дякую, — сказала вона насторожено.

— Та годі, що там? Хворієш же.

Він дивився на неї якось дивно, і Марина ніяк не могла зрозуміти, що змінилося.

Чому раптом ця турбота, ці питання, цей термос? Може, совість прокинулася? Або просто гарний день у людини? Вона сунула термос у сумку, накинула куртку й обмотала шию шарфом у три шари. У передпокої, вже біля дверей, Геннадій раптом обійняв її ззаду.

— Бережи себе, — сказав він тихо.

Марина скам’яніла. Востаннє він обіймав її… Вона навіть не пам’ятала, коли.

Рік тому? Два? Вони давно жили як сусіди, спали в одному ліжку, але не торкалися одне одного. Вона звикла, змирилася, вирішила, що так буває після стількох років шлюбу. А тут раптом — обійми.

— Гаразд, — вона вивільнилася, відчуваючи незручність. — Піду я.

Сходова клітка зустріла її запахом вогкості, лампочка на другому поверсі знову перегоріла, і Марина спускалася майже навпомацки, тримаючись за поручні.

П’ять поверхів без ліфта — щодня, вгору і вниз, вгору і вниз. За ці роки вона могла б пройти їх із заплющеними очима. На вулиці було холодно і сиро.

Лютнева мряка висіла в повітрі — не те дощ, не те сніг, огидна суспензія, від якої одразу намокало волосся і лізло в очі. Марина здригнулася і попрямувала до зупинки. Рукавички вона наділа вже на ходу, і тут одна вислизнула з замерзлих пальців і впала прямо в брудну калюжу біля під’їзду.

Марина чортихнулася і нахилилася за нею, але хтось випередив. Жінка в довгій квітчастій спідниці і старому пуховику підняла рукавичку і простягнула Марині. Циганка. Марина впізнала її: ця жінка іноді з’являлася в їхньому дворі, просила милостиню біля магазину на розі.

Немолода вже, з темними очима і сіткою зморшок на смаглявому обличчі.

— Дякую, — Марина взяла рукавичку і хотіла йти далі, але циганка раптом схопила її за руку.

— Зачекай, — голос у неї був низький, з хрипотою. — Дай скажу.

— Не треба мені нічого, — Марина спробувала вирвати руку. — Грошей немає.

— Не грошей, — циганка дивилася на неї дивно, не кліпаючи. — Послухай. Якщо сьогодні зайдеш у ці двері — назад не вийдеш.

Марина сторопіла. Слова прозвучали так буденно, так просто, немов циганка сказала: «Сьогодні буде дощ» або «Автобус запізнюється».

— Що? — перепитала вона.

— Ти чула, — циганка відпустила її руку і відступила на крок. — Не ходи додому сьогодні. Не в ці двері.

— Дурниці якісь, — Марина натягнуто розсміялася. — Казки це все.

Циганка знизала плечима і пішла геть, її квітчаста спідниця майнула за рогом будинку і зникла.

Марина стояла з мокрою рукавичкою в руці й відчувала, як по спині біжить холодок — не від лютневого вітру, від чогось іншого. «Нісенітниця, — сказала вона собі. — Повна нісенітниця».

Циганки завжди так роблять: напустять туману, налякають, а потім грошей просять за зняття вроків. Класична схема. Вона не піддасться.

Але всю дорогу до зупинки слова не виходили з голови: «Якщо зайдеш у ці двері — назад не вийдеш». Що це означає? Дурниця, звичайно.

Містика і забобони. Автобус підійшов через десять хвилин, і Марина втиснулася в переповнений салон. Година пік, усі їдуть на роботу, і в цій тисняві вона майже забула про циганку.

Майже. За вікном пропливали сірі п’ятиповерхівки, облізлі вивіски магазинів, рекламні щити з глянцевими обличчями. Марина дивилася і не бачила — думки були далеко.

Вона думала про Геннадія, про його дивну турботу, про термос з чаєм, про обійми в передпокої. Щось змінилося. Вона не могла зрозуміти, що саме, але відчувала це всім своїм єством.

Ніби повітря в квартирі стало іншим. Ніби чоловік дивився на неї не так, як раніше. Вона згадала, як три місяці тому Геннадій завів розмову про квартиру.

Вони сиділи на кухні після вечері, і він раптом сказав: «Марино, а давай квартиру на мене перепишемо. Ну, щоб усе по-чесному було. Ми ж сім’я».

Квартира дісталася Марині від батьків, маленька двокімнатна в старому будинку, але своя, рідна. Вона відмовила тоді, не пояснюючи причин. Просто сказала «ні».

І Геннадій замовк, тільки жовна на вилицях заходили. Відтоді він змінився. Став відстороненим, часто затримувався на роботі, розмовляв крізь зуби.

Марина списувала це на втому, на вік, на кризу середнього віку, на що завгодно, тільки не на образу через квартиру. Не міг же дорослий чоловік так реагувати на відмову. Автобус смикнувся, і Марина ледь не впала на чоловіка в будівельній куртці, що стояв поруч.

Вибачилася, вхопилася за поручень міцніше. Ще три зупинки до роботи. Вона дістала телефон і подивилася на екран.

Повідомлення від Геннадія: «Як доїхала?»