Пророцтво біля під’їзду: чому жінка вирішила не повертатися додому

— Марино, ти як там? — голос чоловіка звучав співчутливо, турботливо. — Температуру міряла?

— Ще ні.

— Поміряй обов’язково. І таблетку випий, я тобі в сумку поклав, у бічну кишеню.

Марина машинально полізла в сумку. Дійсно, в бічній кишені лежала упаковка парацетамолу.

— Дякую, — сказала вона, і власний голос здався їй чужим.

— Слухай, ти о котрій точно прийдеш? Я хотів вечерю приготувати. Суп курячий, як ти любиш.

Вечерю приготувати. Геннадій. Суп. За всі роки шлюбу чоловік готував від сили разів десять. І то під тиском, коли Марина лежала з грипом або коли приїжджала теща і натякала, що хороші чоловіки допомагають дружинам.

А тут сам пропонує.

— О шостій буду, напевно, — відповіла вона. — Або трохи пізніше, тут накладних багато.

— Ну, постарайся раніше, гаразд? Ти ж хворієш, тобі відпочивати треба.

— Постараюся.

Вона відключилася і довго сиділа, дивлячись на телефон. Щось було не так. Щось безперечно було не так, але вона не могла зрозуміти, що. Турбота чоловіка виглядала…

Несправжньою. Ніби він грав роль, репетирував виставу. Або вона вже зовсім параноїком стала.

Слова циганки спливли в пам’яті: «Якщо зайдеш у ці двері — назад не вийдеш». Дурниця. Повна дурниця.

До чого тут взагалі циганка? Марина змусила себе повернутися до роботи. Накладні, рахунки-фактури, акти приймання. Звична рутина заспокоювала, і вона майже забула про тривогу, яка гризла її зсередини.

Майже. О третій приїхав Сергій Петрович, начальник складу, огрядний чоловік з червоним обличчям і вічно розв’язаною краваткою. Він заглянув до комірчини Марини, пробіг очима по паперах на столі й кивнув:

— Молодець, справляєшся. Як Зінаїда повернеться, дам тобі відгул.

— Дякую, Сергію Петровичу.

— Ти головне не звались тут. Вигляд у тебе неважний.

— Застуда просто.

Він пішов, а Марина подивилася на годинник. Пів на четверту. Через дві з половиною години можна йти додому.

Додому, де на неї чекає турботливий чоловік з курячим супом. Вона раптом зрозуміла, що не хоче йти додому. Не хоче бачити Геннадія з його показною турботою, не хоче їсти його суп, не хоче лежати поруч з ним у ліжку.

Щось зламалося всередині після слів Людмили, після цих дивних дзвінків, після термоса з чаєм і таблеток у сумці. Або не зламалося, а нарешті стало на місце. Ніби вона роками дивилася на розмиту картинку, а тепер хтось навів різкість.

О пів на п’яту подзвонив Геннадій знову:

— Марино, ти виходиш скоро?

— Ще не знаю. Тут Сергій Петрович інвентаризацію просив зробити, — збрехала вона, сама не розуміючи навіщо.

— Яку інвентаризацію? Ти ж хворієш!

— Ну а що робити, робота є робота.

У слухавці повисла мовчанка. Марина майже фізично відчула, як чоловік на тому кінці дроту стискає щелепи.

— І довго ця інвентаризація?

— Не знаю. Може, до восьмої просидимо. Може, довше.

— До восьмої? Марино, ти з глузду з’їхала? У тебе температура, тобі лежати треба!

— Гено, я не можу зараз розмовляти. Начальник іде. Увечері зідзвонимося.

Вона відключилася, не чекаючи відповіді. Руки тремтіли.

Навіщо вона збрехала? Ніякої інвентаризації не було, і Сергій Петрович уже поїхав. Вона могла б спокійно зібратися і через годину бути вдома. Але щось тримало її тут.

Щось не давало встати, надіти куртку і вийти на вулицю. Слова циганки крутилися в голові як заїжджена платівка. «Якщо зайдеш у ці двері — назад не вийдеш».

Марина відкинулася на спинку стільця і заплющила очі. Спробувала міркувати логічно. Що могло статися вдома? Пограбування? Пожежа? Вона посміхнулася про себе.

Грабувати у них нічого, а пожежа… Ну яка пожежа, якщо Геннадій вдома і збирається готувати вечерю? Геннадій вдома. Вона раптом згадала розмову тримісячної давності.

Квартира. Він хотів, щоб вона переписала квартиру на нього. Вона відмовила.

І відтоді щось змінилося. Марина розплющила очі й полізла в сумку за телефоном. Відкрила браузер і набрала в пошуковику: «як дізнатися, чи застрахована квартира».

Потім подумала і додала: «Страхування квартири без відома власника». Результати пошуку рясніли посиланнями на юридичні форуми та сайти страхових компаній. Марина читала, мружачись від дрібного шрифту, і з кожним рядком серце билося все частіше.

Виявляється, застрахувати квартиру можна без згоди власника. Особливо якщо страхувальник — член сім’ї, прописаний за тією ж адресою. Геннадій був прописаний у її квартирі з першого дня їхнього шлюбу.

Вона відклала телефон і втупилася в стіну. Це божевілля. Повне божевілля.

Вона підозрює власного чоловіка в чому? У тому, що він застрахував квартиру? Ну і що? Може, він просто дбає про майно? Може, хоче захистити їхнє житло від непередбачених обставин? Але тоді чому не сказав їй? Марина схопила телефон і набрала номер Людмили.

— Людо, ти ще на роботі?

— Щось доробляю. А що?

— Зайди до мене, будь ласка. Поговорити треба.

Через п’ять хвилин Людмила вже сиділа навпроти, дивлячись на Марину з тривогою.

— Що сталося? На тобі лиця нема.

— Розкажи мені детальніше про ту жінку, яку ти з Геннадієм бачила.

Людмила зітхнула: