Пророцтво в дорозі: незнайомка попередила не пити воду з рук близьких, і Катя вчасно її послухалася

Ну ж бо, Катю, не будь впертою, на тобі лиця немає, слово честі. Голос Жанни огортав, наче теплий липкий сироп.

Подруга наполегливо вкладала в холодну долоню Каті запітнілу пляшку з водою.

— Це не просто вода, я туди додала той самий порошок з вітамінами, який мені лікар, знайомий Ігоря, радив. Пий, тобі зараз потрібніше.

Катерина Соболєва, старший менеджер, яка зазвичай тримала у вуздечці відділ із двадцяти людей, зараз покірно стояла на вітрі, кутаючись у тонкий плащ. Осінній вітер пробирав до кісток, втома валила з ніг.

— Жанно, дякую, справді, — спробувала посміхнутися вона. — Я просто не можу більше. Ігор сьогодні знову дзвонив тричі, казав, у нього ноги віднімаються, а я навіть на таксі не можу поїхати, уявляєш? Соромно сказати, до зарплати три дні, а в гаманці тільки на хліб. Все пішло на ці нові препарати.

Жанна співчутливо похитала головою:

— Бідна ти моя. Слухай, ну скільки це може тривати? Лікарі ці нічого не розуміють, аутоімунне, кажуть… А тут ще вилами по воді писано.

— Не треба так, — тихо попросила Катя, — він мій чоловік.

— Це так, але… Подивися на свої синці під очима. — Жанна стишила голос до довірливого шепоту. — Я хвилююся за тебе. Катю, ти ж мені як сестра. Ось пий воду просто зараз, поки автобус не прийшов. Тобі сили потрібні.

Катя слухняно піднесла пляшку до губ, але в цей момент до зупинки, скрипучи гальмами, під’їхало жовте таксі.

— О, моя карета! — вигукнула Жанна. — Катю, вибач, не можу тебе підкинути, я ж в інший бік, до мами заїхати треба. А Ігорю привіт передавай.

— Ти просто ангел, — видихнула Катя. — Що б я без тебе робила?

— Пропала б, Соболєва, це вже точно, — посміхнулася Жанна і шмигнула в теплий салон.

Катя залишилася сама на порожній зупинці, стискаючи в руці прохолодну пляшку. За хвилину з темряви з’явився автобус. Люди на зупинці невдоволено загомоніли. Їй пощастило, вона увійшла до салону однією з перших. Сіла на вільне сидіння біля вікна і притиснула пляшку до грудей, як коштовність.

Навпроти неї розташувалася жінка в старому драповому пальті та пуховій хустці, насунутій на самі очі. Катя заочно знала її, це була Галина. Одні вважали її міською божевільною, інші побоювалися, називаючи провидицею та ворожкою.

Катя відкрутила кришку пляшки, хотілося пити, в роті пересохло від нервової напруги.

— Не пий воду з рук подруги, а вилий у квітку, — голос ворожки пролунав так несподівано, що Катерина здригнулася і ледь не впустила пляшку.

Вона підвела очі. Галина дивилася на неї впритул.

— Перепрошую? — перепитала вона, озираючись на всі боки. Пасажири дрімали або сиділи в телефонах, ніхто не звертав на них уваги.

— Не пий, — повторила Галина. Бабуся раптом подалася вперед і чіпко схопила її за зап’ястя. — Це мертва вода, з рук змії взяла, змією вкушена будеш.

— Відпустіть мене, — злякано пискнула Катя, намагаючись вирвати руку. — Яка змія? Це подруга дала, вона мені допомагає.

— Подруга… — Галина гірко посміхнулася. — Подруга в шовки вбирається, а тобі саван шиє. Я бачила, як вона дивилася: не очі в неї були, а щілини чорні. Не пий, вилий.

— Ви помиляєтеся, — Катя висмикнула руку. — Дайте мені спокій, будь ласка, і так день важкий.

— Він стане ще важчим, якщо вип’єш цю воду, — прошепотіла ворожка.

Хотілося відповісти щось різке, поставити цю божевільну на місце, але слова ніби кудись зникли. Всередині оселився липкий ірраціональний страх. Катерина подивилася на прозору рідину в пляшці. Вода як вода. Жанна ж сама сказала — вітаміни. Подруга, яка носить їй каву, слухає її скиглення, допомагає грошима. Хіба може вона бажати зла?

«Це просто маячня», — переконувала себе Катя.

— Наступна зупинка — вулиця Будівельників, — оголосив динамік.

Катя схопилася і, все ще стискаючи пляшку, вибігла з автобуса, щойно двері відчинилися. Свіже повітря трохи привело її до тями.

Вдома було тихо і душно. Пахло ліками — цим специфічним запахом хвороби, який в’ївся в штори та шпалери за цей місяць.

— Катю, це ти? — голос Ігоря долинув із вітальні.

Вона стрепенулася і, намагаючись підбадьоритися, увійшла до кімнати. Ігор лежав на дивані, обкладений подушками. Колись ставний, упевнений у собі рієлтор тепер здавався зменшеною копією самого себе. Обличчя бліде, під очима залягли тіні.

— Я вдома, рідний. — Катя підійшла і поцілувала його в холодний лоб. — Як ти себе почуваєш?…