Пророцтво в дорозі: незнайомка попередила не пити воду з рук близьких, і Катя вчасно її послухалася

— Катю, я все виправлю. Ми почнемо все спочатку.

— Ми нічого не почнемо, — сказала вона тихо. — Я подаю на розлучення. — Катя повернулася до Андрія. — Викликай поліцію і поїдемо звідси.

Минуло півроку. Травневий вечір був теплим і наповненим ароматами квітучих яблунь. На веранді заміського будинку батьків Каті було накрито до чаю. За столом сиділа дивна, але напрочуд гармонійна компанія.

Ольга Миколаївна розливала чай з пузатого самовара. Петро Сергійович захоплено обговорював політику з Андрієм, який тепер був не просто колегою, а частим і бажаним гостем. Катя сиділа в плетеному кріслі, спостерігаючи, як по зеленій галявині носиться незграбне, але щасливе цуценя. Боцман підріс і перетворився на кошлатого пса невизначеної породи, але з величезним серцем. За Боцманом з вереском бігав Артемко — рум’яний, усміхнений, зовсім не схожий на ту злякану дитину з дитячого будинку. Процес усиновлення був довгим, важким, з перешкодами, які чинила погана характеристика з минулої роботи Каті.

Галина Іванівна сиділа тут же, за столом. Тепер у ній неможливо було впізнати міську божевільну в пуховій хустці. Це була елегантна літня дама з акуратною стрижкою і в окулярах у тонкій оправі. Вона працювала старшим лаборантом у приватній клініці доктора Воронова. До слова, опальний лікар хоч і позбувся частини практики, але при цьому зберіг совість. Саме Галина, використовуючи свої старі наукові звання і бійцівський характер, що раптово прокинувся, допомогла Каті зібрати довідки і довести опіці, що вона ідеальна мати.

— Галино Іванівно, ще варення? — запитала Катерина, посміхаючись.

— Дякую, тільки ложечку. Я за цукром стежу, — відповіла та з гідністю, але тут же підморгнула Артему, який підбіг до столу. — А ось молодій людині вуглеводи потрібні. Тримай пиріжок.

— Дякую, бабусю Галю! — Артем схопив частування і знову помчав до друга. — Боцмане, апорт!

Андрій дивився на Катю. Погляд його був теплим і спокійним.

— Чула новини? — запитав він тихо. — Про Ігоря?

— Так, квартиру продали з молотка за борги. Він виплатив основну суму, але залишився винен відсотки. Живе у матері на дачі, працює вантажником на складі. Тамара Сергіївна дзвонила моїм знайомим, просила грошей у борг.

— Сподіваюся, ти не дала?

— Ні, звичайно. Нехай вчаться жити за статками. А Жанна?

— Їй дали три роки умовно за шахрайство, але зобов’язали компенсувати збитки компанії. Тепер працює прибиральницею в торговому центрі — там, де раніше купувала брендові речі.

— Кожному своє, — зауважила Катя.

Вона перевела погляд на підвіконня веранди. Там у новому красивому глиняному горщику стояла пишна яскраво-червона герань. Це був відросток від того самого загиблого куща. Він вижив і пустив коріння в нову землю, як зробила це сама Катя.

Андрій накрив її руку своєю долонею.

— Знаєш, я тут подумав… Артему потрібна ж чоловіча рука, щоб цвяхи навчитися забивати, на риболовлю ходити… — Катя подивилася йому в очі. — Я думаю, він буде щасливий. І Боцман теж.

— А ти? — запитав він трохи тихіше.

— А я? — Катя посміхнулася, і посмішка ця була найщасливішою за останні роки. — Я думаю, чорна смуга закінчилася, і тепер у нас попереду ціле життя.

Сонце сідало за верхівки сосен, заливаючи веранду золотим світлом. Боцман гавкнув на метелика, що пролітав, Артем розсміявся, а батьки про щось засперечалися. Катя прикрила очі. Повітря пахло щастям і трохи геранню.