Пророцтво в дорозі: незнайомка попередила не пити воду з рук близьких, і Катя вчасно її послухалася

— Жахливо. — Ігор скривився, намагаючись влаштуватися зручніше. — Ти чому так довго? Я ж просив прийти раніше. У мене суглоби крутить так, що хоч на стінку лізь. Ти купила ту мазь, про яку я говорив?

— Ігорю, вибач, автобус довго не йшов… — винувато почала Катя, сідаючи на край дивана. — А мазь… Вона дуже дорога. Я не змогла сьогодні. Але я взяла підробіток на вихідні, перекладу звіти для партнерів, і тоді одразу купимо.

— Підробіток? — Ігор ображено відвернувся до стіни. — Тебе вічно немає вдома. Я тут лежу один, а ти — підробіток. Може, тобі просто не хочеться зі мною возитися? Або ти вже чекаєш, коли я звільню тебе?

— Ти що таке кажеш? — У Каті в очах блиснули сльози. — Я ж все для тебе. Сплю по чотири години…

— Гаразд, не реви. — Ігор махнув рукою, показуючи, що розмову закінчено. — Пити хочу. Дай води. І таблетки, ті сині.

Катя машинально потягнулася до сумки, де лежала пляшка від Жанни. Вона вже майже дістала її, як раптом перед її очима спливло обличчя бабусі в пуховій хустці. «Не пий». Рука здригнулася.

— Зараз, з кухні принесу свіжої, — швидко сказала вона.

Катя вибігла на кухню, відчуваючи, як тремтять руки. Поставила пляшку на стіл, завагалася. «Я божеволію і слухаю недоумкувату ворожку», — подумала вона. Потім взяла пляшку, вирішивши зробити ковток, щоб довести собі, що все це дурниці. Відкрутила кришку, піднесла до носа — запаху не було. Звичайна вода.

На підвіконні стояла її гордість — пишна герань з яскраво-червоними шапками квітів.

— Пробач, мила, — прошепотіла Катерина квітці й вилила частину вмісту пляшки в горщик. Земля жадібно ввібрала вологу.

Катя налила Ігорю води з глечика, дала таблетки, вислухала чергову порцію скарг на жорсткий матрац і байдужих лікарів і, нарешті, безсило впала в ліжко. Сон був важким, в’язким, повним кошмарів, де Жанна посміхалася, а ворожка трясла її за плечі.

Вранці Катя прокинулася з важкою головою. На годиннику була сьома. Ігор ще спав, важко дихаючи уві сні. Вона попленталася на кухню, мріючи про каву, клацнула чайником, повернулася до вікна і застигла. Чашка вислизнула з рук і з дзвоном розлетілася на друзки, але Катя навіть не здригнулася.

Герань. Її прекрасна, повна життя герань була зовсім не такою, як учора. Листя не просто пожовкло, воно почорніло, скрутилося, ніби його обпалили вогнем. Стебла безжиттєво повисли.

Катя повільно підійшла до підвіконня, боячись навіть торкнутися загиблої рослини.

— Боже мій, — прошепотіла вона, закриваючи рот рукою.

У голові закружляв хоровод думок. Подруга, ворожка, отруєна вода.

— Жанна хотіла завдати мені шкоди… — прошепотіла вона вголос. — Або труїть нас обох, з Ігорем?

Катя завмерла і раптом згадала вітамінні коктейлі, які Жанна приносила Ігорю щотижня. Згадала, як чоловікові ставало гірше саме після її візитів. Лікарі говорили про аутоімунне. Хіба отруєння не може маскуватися під нього, якщо отрута накопичується поступово?

У дверях кухні з’явився сонний Ігор.

— Катю, ти чого гримиш, га? Дай пожувати чого-небудь. О, а що це з квіткою? Забула полити, чи що? Господиня з тебе, звісно…

Катерина повільно повернулася до чоловіка. Хотілося закричати: «Нас труять!». Але подивилася на його бліде обличчя і зрозуміла — не можна. Якщо вона зараз скаже, чоловік не повірить. Скаже, що істеричка, або, що ще гірше, Жанна дізнається, що план розкрито. І ось тоді…

— Так, напевно, протяг, — вичавила вона, згрібаючи уламки чашки тремтячими руками. — Я сьогодні раніше втечу, збори.

— Іди-іди, тобі робота важливіша за сім’ю, я вже зрозумів, — буркнув Ігор, човгаючи до холодильника.

Катя вилетіла з дому, не тямлячи себе. Всю дорогу до офісу її долали тривожні думки. Вона мала дізнатися правду. Навіщо? За що подруга хоче завдати їй шкоди?

В офісі кипіло життя. Телефони дзвонили, принтери гуділи. Вона пройшла до свого столу, намагаючись ні на кого не дивитися. Їй здавалося, що в неї на лобі написано: «Я знаю».

Близько одинадцятої вона попрямувала до відділу логістики, нібито підписати накладні. Двері до кабінету Жанни були прочинені. Катя вже занесла руку, щоб постукати, як почула дзвінкий сміх подруги.

— Та годі, любий! — Голос її звучав кокетливо, але при цьому жорстко. — Все йде за планом, навіть краще, ніж я думала.

Катя завмерла, притиснулася спиною до стіни поруч з дверима.

— Так, вона вчора ледве ноги волочила, — продовжувала Жанна. — Я їй дала ту саму водичку, ну ти зрозумів. Думала, сьогодні взагалі не вийде, але живуча, прийшла. Нічого, це питання кількох тижнів.

Катя затиснула рот рукою, щоб не закричати. Сльози бризнули з очей. Їй стало зле, нудота підкотилася до горла. Хитаючись, Катерина кинулася геть від кабінету. Влетівши в туалет, вона схилилася над раковиною, хлюпнула крижаною водою в обличчя. Із дзеркала на неї дивилася не молода жінка, а привид із сірим обличчям і розширеними від страху очима.

Трохи оговтавшись, вона вийшла в коридор. І там зустріла Жанну, яка йшла назустріч з двома склянками кави.

— О, Катю, а я тебе шукаю! — проспівала подруга, простягаючи склянку. — Дивись, принесла тобі лате з карамеллю. Все, як ти любиш. Слухай, бліда ти якась, випий, полегшає.

Катя подивилася на склянку, з якої йшла пара, і на її усміхнене обличчя.

— Дякую. — Катя взяла склянку. — Що б я без тебе робила?

— Пий на здоров’я, — підморгнула Жанна.

— Обов’язково, — посміхнулася Катя, дивлячись подрузі прямо в очі. — Тільки трохи пізніше, зараз до шефа викликають.

Вона пройшла повз, стискаючи склянку так, що картон захрустів. Гра почалася, але цього разу правила диктуватиме не Жанна.

Решта дня минула без пригод, а ввечері Катя знову стояла на автобусній зупинці. Вітер жбурляв в обличчя мокре кленове листя, але вона не відчувала холоду. Всередині горіла пожежа, яку не могла загасити навіть осіння мряка.

Вона стояла в тіні автобусної зупинки, натягнувши капюшон плаща на самі очі і свердлячи поглядом вихід з офісної будівлі.

— Ну ж бо, виходь, змія, — прошепотіла вона, стискаючи в кишені телефон.

Двері розчинилися. Жанна випливла на вулицю, немов королева на подіум. Яскраве пальто кольору фуксії, стукіт підборів, впевнений розворот плечей. До тротуару м’яко підкотив сріблястий седан. Жанна розпливлася в усмішці й сіла на переднє сидіння. Катя примружилася, намагаючись розгледіти водія крізь тоноване скло. Профіль видався невиразно знайомим.

— Таксі! — Катя махнула рукою першій-ліпшій машині з шашечками.

— Куди їдемо, красуне? — ліниво запитав водій.

— За тією сріблястою машиною. Тільки, будь ласка, не притискайтеся, плачу подвійний тариф.

Водій хмикнув і натиснув на газ.

— Стеження? Сімейна справа чи кримінальна?

— Скоріше життєва, — відрізала Катя.

Вони їхали хвилин двадцять. Сріблястий седан звернув до затишного, дорогого ресторану «Венеція» на околиці міста.

— Приїхали, — буркнув таксист. — Далі пішки…