Пророцтво в дорозі: незнайомка попередила не пити воду з рук близьких, і Катя вчасно її послухалася

Катя брела алеями старого парку. Листя шурхотіло під ногами. Ставок був похмурим, сірим, вкритим брижами від вітру.

«Може, просто зникнути?» — думала вона. — «Поїхати в інше місто. Почати все з нуля. Але ж тоді батьки продадуть будинок. А Ігор і Жанна переможуть».

Раптом її думки перервав тонкий, відчайдушний крик.

— Допоможіть! Хто-небудь!

Катя підняла голову. Крик долинав з боку ставка. Вона побігла. Біля берега, там, де старі містки йшли у воду, борсалося щось маленьке. Хлопчик років семи. Він чіплявся за слизькі дошки, але руки зісковзували. Він уже не кричав. Тільки хапав ротом повітря, йдучи під крижану воду. А трохи далі у воді скавулів мокрий клубок шерсті. Щеня, через яке, мабуть, все і сталося.

Катя не думала ні секунди. Страх, депресія, втома — зникло все. Вона скинула пальто на бігу і стрибнула у воду. Холод обпік тіло тисячею голок. Одяг одразу намок, потягнув її вниз.

— Тримайся! — крикнула вона, гребучи до хлопчика.

Схопила його за куртку в той самий момент, коли хлопчик уже зник під водою. Рвонула вгору. Хлопчина закашлявся. Вчепився в неї мертвою хваткою.

— Цуценя! Врятуйте цуценя! — вигукнув він.

Катя однією рукою тримала дитину, іншою потягнулася до малюка, що борсався. Схопила його прямо за шкірку. Тепер потрібно було вибиратися. Ноги зводило судомою. Берег здавався недосяжно далеким, хоча був усього за три метри.

— Руку! Давай руку, доню!

З містків до неї тягнувся літній чоловік у помаранчевому жилеті двірника. «Дмитрович» — так його всі звали в парку. Він вхопив Катю за зап’ястя своєю жилавою сильною рукою і ривком витягнув їх наверх. На березі вже збиралися люди. Хтось викликав швидку.

— Живий! Живий, слава Богу! — голосила якась жінка, закутуючи хлопчика в свій шарф.

Медики приїхали швидко. Артема — так звали хлопчика, який виявився дитбудинківським — відвезли до лікарні. Катя ж залишилася стояти, цокаючи зубами від холоду. Щеня тремтіло у неї на руках, тицяючись мокрим носом у шию.

— Ну що, героїне? — обережно зауважив Дмитрович. — Ходімо до мене, а то захворієш, чого доброго. У мене буржуйка натоплена.

У сторожці двірника пахло дровами й махоркою. Дмитрович налив їй кухоль крутого окропу з малиною і дав старий кожух. Щеня, обтерте грубим рушником, уже спало біля печі, смішно сіпаючи лапками.

— Як звати-то тебе, русалко? — запитав Дмитрович, підкидаючи поліно у вогонь.

— Катя.

— А я Дмитрович. А дружка цього… — двірник кивнув на цуценя, — Боцманом назвемо. Дуже вже голос у нього басовитий. Та й плаває непогано. Я на флоті служив, знаюся на цьому.

Катя дивилася на вогонь, відчуваючи, як тепло повертається в тіло.

— Дякую вам.

— Це тобі дякую. Хлопчина ж потонути міг.

У цей момент телефон у кишені просохлого пальта пілікнув. Повідомлення від Андрія:

«Катю, Галина зробила аналіз. Це отрута рослинного походження. Повертайся, ми їх притиснемо».

Вона посміхнулася і погладила сплячого малюка.

— Ну що, Боцмане, час дати бій піратам.

Екран ноутбука мерехтів у напівтемряві квартири Андрія, відкидаючи сині відблиски на бліде обличчя Катерини. Вона сиділа, обхопивши себе руками, і не могла відірвати погляду від відеозапису. Картинка була чорно-білою, але суть того, що відбувалося, була гранично ясною. На екрані чоловік ходив по вітальні, притиснувши телефон до вуха.

— Та послухай ти, я все віддам. Угода по будинку на мазі. Там заминка з документами. Тиждень, максимум два. Не вмикай лічильник, благаю. — Пауза. Ігор слухав співрозмовника. Обличчя його на екрані спотворилося від страху. — Ні, я не ховаюся. Я хворію, правда. Лежу пластом.

— А гроші будуть?

— Чотири мільйони. Так, усі відразу. Тільки не чіпай мене.

Катя натиснула на пробіл. Відео завмерло. Андрій, що стояв за її спиною, важко зітхнув і поклав руку на спинку стільця.

— Це все картярські борги. Твій чоловік не хворий на аутоімунне захворювання. Він програв усе, що в нього було. І продає тебе, твоїх батьків, аби врятувати свою шкуру. Тепер ти розумієш, з ким маєш справу? — тихо запитав Андрій, сідаючи перед нею навпочіпки.

Катя опустила руки. В її очах більше не було сліз. Там був холодний розрахунок.

— Я готова. Що будемо робити?

— Чекати дзвінка, — відповів він. — Ігор у паніці спробує прискорити процес, а значить, напевно, зробить помилку…