Прощальний подарунок: що Алла залишила, йдучи з немовлям

«Ніхто в тебе нічого не відбирав, — спокійно відповіла Алла. — Квартира завжди була моєю. І суд це підтвердив». «Суд, суд! — передражнив він. — А по совісті як? Три роки жили разом. Я теж вкладався». «Чим? — не витримала Алла. — Твоя зарплата йшла на твої розваги. Іпотеку платила я, ремонт робила я, меблі купувала я. Навіть на твою машину кредит виплачувала я. А ти тільки споживав і вимагав ще». «Брешеш! — він з розмаху вдарив кулаком по стіні, залишивши вм’ятину на шпалерах. — Я сім’ю забезпечував!».

Алла зрозуміла, що розмовляти марно. Дістала телефон. «Йди, Вітю. Або я викликаю поліцію». «Викликай! — він раптом розсміявся якимось моторошним сміхом. — Думаєш, мені є що втрачати? Роботу втратив, дружину втратив, репутацію втратив. Тепер тільки в’язниці не вистачає для повного щастя». Він підійшов до столу, схопив сімейну фотографію в рамці і жбурнув її об стіну. Скло розлетілося вщент. «А знаєш, що найобразливіше? — продовжував він, не звертаючи уваги на уламки. — Що ти завжди була такою правильною, такою ідеальною. Бухгалтер вищої категорії, мати-героїня. А я поруч з тобою — ніхто. Вічний невдаха».

У його словах Алла раптово вловила щось нове. Не злість, а відчай. Немов маска спала, і перед нею стояв не грізний кривдник, а жалюгідна, заплутана людина. «Ти сам вибрав таке життя, Вітю, — тихо сказала вона, прибираючи телефон. — Ніхто не заважав тобі розвиватися, вчитися, будувати кар’єру. Але ти віддав перевагу легким грошам і життю за чужий рахунок». «Та що ти розумієш? — він знову спалахнув. — Мені мати з дитинства вселяла, що я особливий, що мені всі винні. А тут ти зі своєю самостійністю, зі своїми успіхами. Знаєш, як це бісило?».

«І тому ти вирішив мене знищити? Виставити з дитиною на вулицю? Відібрати квартиру?». «Я не думав, — він раптом обм’як, немов з нього випустили все повітря. — Психанув, сказав не подумавши. А потім гордість не дозволила вибачитися. Та й мати підбурювала. Мовляв, нема чого принижуватися, вона сама приповзе. — Він опустився на диван, обхопивши голову руками. — А ти не приповзла. Навпаки. Розлучення, суд, все за законом. І ще ця робота в Києві. У тебе завжди все виходить, а у мене… вічні проблеми».

Алла дивилася на цю зломлену людину і не відчувала ні зловтіхи, ні жалості. Тільки втому і легке розчарування. «Знаєш, Вітю, — сказала вона, сідаючи на край стільця, — мені теж не все легко дається. Я теж боюся, сумніваюся, роблю помилки. Але я не перекладаю відповідальність на інших. І не нию, коли щось йде не так». «Так, ти сильна, — зітхнув він. — Завжди була сильнішою за мене». «Справа не в силі, — похитала головою Алла. — А в бажанні щось міняти. Ти міг би бути успішним, якби не ця вічна установка, що тобі всі винні».

Вони помовчали. Десь в глибині квартири капав кран. Розмірено, заспокійливо. «І що тепер? — запитав Віктор. — Поїдеш завтра і все?». «Так, — кивнула Алла. — Нова робота, нове життя. А квартиру я здаю. Так що тобі доведеться з’їхати». «А якщо я не хочу? — в його голосі знову промайнули колишні нотки». «Тоді я подам на примусове виселення, — спокійно відповіла Алла. — І повір, виграю цю справу. Але навіщо нам нові суди? Забери свої речі і звільни квартиру. Це буде краще для всіх».

Віктор довго мовчав, немов щось обмірковуючи. Потім зітхнув. «Гаразд. Заберу речі і з’їду. Куди діватися?». «Розумне рішення, — кивнула Алла. — Я надішлю тобі адресу в Києві. Якщо захочеш бачитися з Максимком… будь ласка. Він твій син, і я не буду заважати вашому спілкуванню». «Правда? — він подивився на неї з подивом. — Після всього, що було?». «Я не мстива, Вітю. І не хочу, щоб Максим ріс без батька. Інше питання — чи потрібно це тобі?». Він відвів очі. «Не знаю. Я якось не думав про це. Маленький він ще, що з ним робити?».

«Ось і відповідь, — сумно посміхнулася Алла. — Але пропозиція залишається в силі. Захочеш бачитися? Приїжджай до Києва, дзвони, пиши. Тільки тверезий, будь ласка». Вона встала, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. «Мені пора. Завтра рано вставати, поїзд о сьомій ранку». «Алло, — раптом покликав Віктор. — А ти? Пробачиш мене коли-небудь?». Вона задумалася на секунду. «Не знаю, Вітю. Час покаже. А зараз? Прощай». І вийшла, не обертаючись. Дорогою додому Алла відчувала дивне спустошення.

Немов закрилася якась важлива глава в її житті. Ні, вона не шкодувала про розлучення. Це було єдино вірне рішення. Але і зловтіхи не відчувала. Навпаки, було трохи шкода людину, яка сама зруйнувала своє життя через непомірні амбіції і вічне бажання здаватися, а не бути. Вдома її чекали батьки і Максимко, який радісно застрибав у ліжечку, побачивши маму. Ця маленька людина була зараз головною в її житті. Заради нього варто було терпіти, боротися і перемагати. «Все добре? — запитала мати, помітивши задумливий вираз на обличчі дочки».

«Так, — кивнула Алла. — Просто дивне почуття. Немов ціла епоха закінчилася». «Так і є, — мудро зауважила Віра Степанівна. — Одне життя закінчилося, інше починається. І це буде краще за попереднє. Ось побачиш». Вночі Алла довго не могла заснути. Прокручувала в голові минулі роки, згадувала, як була щаслива, коли Віктор зробив їй пропозицію. Яким перспективним він здавався, скільки планів вони будували. І як все зруйнувалося під тиском побуту, характеру свекрухи і власних слабкостей Віті. А можна ж було інакше.

«Гаразд, — подумала вона, засинаючи. — Що було, те минуло. Завтра новий день і нове життя». Ранок зустрів їх сонячними променями. Рідкість для кінця жовтня. Немов сама природа благословляла їх на новий початок. Зібралися швидко. Основні речі вже були упаковані напередодні. Максимко, як не дивно, прокинувся в прекрасному настрої і навіть не вередував, коли його садили в автолюльку. Батько повіз їх на вокзал на своїй старенькій «Волзі». Дорогою всі мовчали. Кожен думав про своє.

Алла — про майбутню роботу, про нову квартиру, про те, як буде влаштовувати Максимка в дитячий садок. Батько — про те, як буде сумувати за дочкою і онуком, хоч і не показував виду. А маленький Максим просто розглядав пропливаючі за вікном будинки і дерева, не підозрюючи, що його життя круто змінюється. На вокзалі їх чекав сюрприз. Сергій Іванович, хрещений Максимка, приїхав проводити їх в нове життя. «Не міг не попрощатися, — посміхнувся він, обіймаючи Аллу і погладивши Максимка по кудлатій голові. — Та й не прощатися зовсім, а сказати «до побачення». Я часто буваю в Києві у справах, обов’язково відвідаю вас».

«Дякую, Сергію Івановичу, — розчулено відповіла Алла. — За все дякую». «Нема за що, — відмахнувся адвокат. — Я тільки допоміг закону восторжествувати. Решта — ваша заслуга». Оголосили посадку на київський поїзд. Почалися обійми, поцілунки, обіцянки дзвонити щодня і приїжджати на всі свята. Мати витирала сльози, батько хмурився, намагаючись приховати хвилювання. «Ну, з Богом, — сказав нарешті Микола Петрович, допомагаючи дочці занести речі в вагон. — Не забувай старих». «Ніколи, — шепнула Алла, обіймаючи батька. — Ви ж найдорожче, що у мене є»…