Прихований мотив: день, коли маски було скинуто просто за обіднім столом
Та інтуїція підказувала Любі зовсім інше. З кожним днем обличчя свекрухи ставало дедалі похмурішим і озлобленішим. Усі гігієнічні процедури й клопоти довкола прикутої до візка невістки вона намагалася провести якнайшвидше, щоб мерщій покинути кімнату хворої.
Часто, лежачи в темряві своєї спальні, нещасна каліка ставала мимовільною слухачкою гучних сварок між Микитою та його матір’ю. Кожне слово, кинуте в запалі суперечки, ранило її серце болючіше за найгостріший ніж. Софія Володимирівна відкрито вимагала від сина негайно оформити розлучення, відсудити права на дитину й викреслити інваліда зі свого життя, як страшний сон.
Чоловік мляво відбивався, обіцяючи ретельно обдумати ситуацію, що склалася, і ухвалити правильне рішення. Він зізнавався, що дружина в інвалідному візку руйнує його звичний комфорт і більше не викликає колишніх почуттів. Однак рештки совісті поки не дозволяли йому просто взяти й викинути хвору матір своєї дитини на вулицю.
Почувши цю жорстоку правду, дівчина тихо ридала в подушку, остаточно усвідомивши свою нікчемність в очах колись люблячого чоловіка. Але їй доводилося стискати зуби й терпіти ці жахливі приниження виключно заради можливості бачити Іллюшу, якого вона любила понад власне життя. А одного дня пильна Люба стала свідком уже зовсім моторошної телефонної розмови.
Софія Володимирівна жваво спілкувалася з кимось по мобільному, стоячи просто за зачиненими дверима спальні. Перемагаючи дикий біль у хребті, невістка сяк-так перебралася у свій візок, безшумно підкотилася до джерела звуку й нашорошила вуха. «Так-так, ти все правильно зрозумів, мені потрібен саме такий препарат, який не залишить в організмі жодних підозрілих слідів», — владно вимагала свекруха в невидимого співрозмовника.
«Бажано щось сильнодійне, на кшталт снодійного, щоб усе виглядало максимально природно. Питання ціни мене зовсім не хвилює, я готова щедро заплатити за потрібний результат», — вела далі літня жінка. «Чудово, мене це цілком влаштовує. Зрозумій, мені потрібна зовсім крихітна доза».
«Для однієї особи, тобто я хотіла сказати, для однієї конкретної людини. Ні, це зовсім не твоя справа, і яка тобі взагалі різниця, кого я збираюся поїти цим зіллям? Домовилися. Чекаю тебе ввечері на нашому місці, там детально обговоримо всі умови угоди», — підсумувала отруйниця.
Почувши короткі гудки, Люба перевела подих і, вичекавши кілька хвилин задля безпеки, насилу перебралася назад у ліжко. Почуті одкровення поселили в її зраненій душі крижаний жах і невиразну тривогу. Не лишалося жодного сумніву: мішенню для смертельної дози була саме вона, лишалося тільки зрозуміти, як саме свекруха планує здійснити свій диявольський задум.
Намагаючись вибудувати стратегію захисту й розгадати намір убивці, налякана жертва не склепила очей до самого світанку. Однак уже наступного дня зловісна загадка розв’язалася сама собою без зайвих зусиль. Ледве за Микитою зачинилися вхідні двері й він поїхав до офісу, до кімнати інваліда завітала Софія Володимирівна власною персоною.
Цього разу старенька виглядала підозріло веселою й випромінювала неприродну привітність. Спритно й без звичного роздратування змінивши медичне судно й перестеливши ліжко, вона дбайливо допомогла невістці перебратися у візок. Потім літня дама змовницьки підморгнула спантеличеній дівчині.
«А чи не влаштувати нам чаювання?», — єлейним голосом запропонувала вона, ледь не пританцьовуючи довкола візка. «Я з самого ранку поралася біля плити й спекла чудовий яблучний пиріг. Скромничати не буду, тісто вдалося на славу».
З коридору й справді долинав неймовірно апетитний, зводячий з розуму аромат свіжої домашньої випічки. Намагаючись не виказати свого панічного страху, Люба натягла на обличчя чергову усмішку й ствердно кивнула. Задоволена свекруха відразу схопилася за ручки візка й бадьоро покотила жертву в бік кухні.
Опинившись у їдальні, Софія Володимирівна взялася розливати заварений напій по горнятках. Робила вона це нарочито повільно й супроводжувала процес надмірним брязкотом посуду, ніби намагаючись відвернути увагу гості від своїх маніпуляцій. Коли порцелянова чашка з темною рідиною нарешті опинилася на столі перед Любою, та кинула на неї насторожений погляд і взялася задумливо колупати виделкою шматок пирога, що пашів жаром.
«Ну і чому ж ми не п’ємо?», — з погано прихованим нетерпінням поцікавилася отруйниця. «Чай просто чудовий, елітний сорт. Одна добра подруга спеціально привезла його просто з Індії»…
