Ранковий візит адвоката: правда про нового чоловіка, яка змінила все

— Не кажіть так, — Іван Петрович похитав головою. — Вам п’ятдесят два роки. Це не старість. У вас попереду ще половина життя. І ця половина може бути набагато щасливішою, ніж та, що минула.

Анна хотіла заперечити, але не знайшла слів. Вони сиділи мовчки, і в цьому мовчанні було щось заспокійливе. За вікном темніло, листопадові сутінки згущувалися над містом. Іван Петрович встав, увімкнув світло.

— Давайте я все-таки схожу до магазину, — сказав він. — А ви тим часом відпочиньте. Полежіть. Вам потрібні сили.

Анна кивнула. Вона була так виснажена фізично та емоційно, що не могла більше заперечувати. Іван Петрович записав на аркуші, що купити, і вийшов.

Анна залишилася сама у квартирі, з якої пішов чоловік. Вона подивилася на порожнє місце, де стояло його крісло, і раптом подумала, що, можливо, це й на краще. Можливо, порожнеча у квартирі відображає ту порожнечу, яка була у їхніх стосунках уже багато років.

Іван Петрович повернувся хвилин через сорок із двома пакетами продуктів. Розклав усе по полицях, зварив їй міцний чай, нарізав хліб із сиром.

— Поїжте, — сказав він. — Вам потрібні сили.

Анна слухняно їла, хоча шматок не ліз у горло. Іван Петрович сидів навпроти, пив чай і мовчав. І це мовчання було не важким, а якимось правильним. Їй не потрібні були зараз слова втіхи чи поради. Їй потрібно було просто, щоб поруч була людина.

— Дякую вам, — нарешті сказала Анна. — Ви… Ви за один день зробили для мене більше, ніж мій чоловік за останні роки.

— Може, просто ваш чоловік розучився бути людиною, — зауважив Іван Петрович. — Таке буває. Люди черствіють, забувають, що означає піклуватися про тих, хто поруч.

— А ви? — запитала Анна. — У вас є сім’я?

Він забарився з відповіддю.

— Була. Дружина померла вісім років тому. Рак. Дітей у нас не було.

— Мені дуже шкода.

— Я навчився жити з цим, — просто сказав він. — Але розумію, як вам зараз. Коли втрачаєш людину, з якою прожив багато років, світ перевертається. Навіть якщо ця людина робила тобі боляче.

Анна кивнула. Вони допили чай у мовчанні. Потім Іван Петрович підвівся.

— Мені час, — сказав він. — Ви впораєтеся?

— Не знаю, — чесно зізналася Анна. — Але спробую.

Він написав свій номер телефону на аркуші, залишив на столі.

— Якщо щось знадобиться — дзвоніть. У будь-який час. Я живу недалеко, на Парковій. Хвилин п’ятнадцять звідси.

— Дякую, — Анна взяла аркуш тремтячими пальцями. — Дякую вам за все. Не знаю навіть, як віддячити.

— Не треба подяки, — посміхнувся Іван Петрович. — Просто одужуйте. І бережіть себе.

Він пішов, і Анна залишилася сама. Сіла на диван і довго дивилася на аркуш із номером телефону. Незнайома людина, випадковий санітар із лікарні, виявив до неї більше душевності та турботи, ніж рідний чоловік за останні роки. Що це говорить про її життя? Про її вибори?

Вона лягла спати у порожній квартирі, і вперше за багато років їй не довелося слухати хропіння Володимира чи терпіти його вічні претензії. Було тихо. Порожньо. Але в цій порожнечі було щось нове. Можливо, надія.

Наступні кілька днів були для Анни справжнім випробуванням. Біль у спині то затихав, то накочував хвилями. Вона пила пігулки строго по годинах, намагалася рухатися, як велів лікар, але кожен рух давався насилу. Вранці вона прокидалася і кілька секунд не могла згадати, що сталося. А потім пам’ять поверталася, і разом із нею — тупий біль у грудях.

Іван Петрович дзвонив щовечора.

— Як ви почуваєтеся?