«Рідні виставили його за двері, а тепер кусають лікті: на що він перетворив будинок за 5 доларів
Щоб банально вижити, підліток встановив для себе жорсткі правила і брався за абсолютно будь-яку доступну фізичну роботу. З раннього ранку він розвантажував важкі ящики з підмерзлими овочами на місцевому ринку, до крові стираючи свої молоді руки. Вдень, озброївшись старою ганчіркою, він мив лобове скло машин на перехрестях, а вечорами збирав порожні скляні пляшки в міських парках.
Кожна зароблена гривня була для нього на вагу золота, тому він харчувався найдешевшим хлібом і намагався берегти мізерні кошти до останньої монети. Але найважчим випробуванням для його незміцнілої психіки були не постійний голод і не холод, що проймав до дрижаків. Гірше за все переносилося почуття абсолютної, тотальної непотрібності та гнітюче відчуття, що якщо ти завтра зникнеш, світ цього навіть не помітить.
Коли інші діти, весело сміючись, поверталися зі школи додому до гарячої вечері та теплих батьківських обіймів, Дмитро згортався калачиком на шматку картону. У такі моменти він щільно заплющував очі, відчайдушно намагаючись зігрітися власним диханням, і суворо забороняв собі думати про завтрашній день. Так минуло довгих три роки безперервної, виснажливої боротьби за фізичне існування на самому дні суспільства.
Дмитру виповнилося сімнадцять років, він помітно витягнувся, схуд, а його погляд став по-дорослому важким і неймовірно чіпким. Він усе ще виживав, але вже не просто безвільно плив за течією: хлопець фанатично працював і відкладав кожну копійку в бляшану банку. Десь дуже глибоко всередині нього теплилася незнищенна надія, яка наполегливо шепотіла, що коли-небудь це вуличне пекло обов’язково закінчиться.
Він влаштувався офіційним підсобним робітником на велике міське будівництво, щодня перетягуючи на своїй спині важкі мішки з цементом. Незабаром хлопець умовив виконроба взяти його додатково працювати нічним сторожем, щоб хоч трохи збільшити свій скромний дохід. Дмитро спав усього по три-чотири години на добу на жорсткій кушетці в будівельній побутівці, їв один раз на день, але продовжував невтомно збирати гроші.
У нього з’явилася заповітна, кришталево чиста мрія — мати свій власний будинок, який можна зачинити на надійний замок. Він пристрасно марив про місце, звідки жодна людина у світі не зможе безкарно вигнати його на мороз. Це мав бути затишний куточок, де він нарешті стане повноправним, незаперечним господарем своєї власної долі.
Одного туманного ранку, коли Дмитро уважно переглядав рубрику нерухомості в старій газеті, його погляд зачепився за незвичайне оголошення. Дрібним шрифтом було надруковано, що продається старий будинок у селі Соснівка за вісімдесят кілометрів від міста, а ціна становить символічну суму, еквівалентну п’яти доларам. Він перечитав ці кілька коротких рядків тричі поспіль, протираючи втомлені очі й зовсім не вірячи написаному.
Вказана сума здавалася абсолютно безглуздою друкарською помилкою редакції або хитрим вивертом шахраїв, що шукають довірливих простаків. Але інтуїція, сильно загострена роками життя на вулиці, наполегливо підказувала молодій людині негайно знайти телефон і зателефонувати за вказаним номером. На іншому кінці дроту після довгих гудків відповів старий, глухий і хриплуватий голос, який спокійно підтвердив реальність оголошення.
Чоловік ввічливо представився Іваном Петровичем і докладно, з розстановкою пояснив життєву ситуацію, що склалася. Будинок раніше належав його покійному старшому братові, у якого не залишилося прямих спадкоємців, і тому будівля пустувала багато років. Споруда практично розвалювалася на очах, проте земля навколо виявилася виключно хорошим, родючим чорноземом.
Вісімдесятитрирічний господар чесно зізнався, що їздити так далеко і займатися сильно зарослою ділянкою йому вже фізично не під силу. Кидати родове гніздо на остаточне розтерзання місцевим мародерам і дикій природі старому було відверто шкода. Тому він прийняв нестандартне рішення: віддати нерухомість практично задарма тому, хто твердо пообіцяє спробувати привести її в належний порядок…
