«Розлучайтеся зараз»: яку правду дізналася жінка на прийомі у лікаря
У кабінеті Оксана Степанівна зачинила двері й повернула засувку. Вероніка сиділа на стільці для відвідувачів, відчуваючи, як наростає паніка. За три секунди в голові пронеслися всі можливі патології, всі страхи, які вона гнала від себе чотири місяці.
Усі історії з інтернету, які читала ночами, коли не могла заснути. «Вам потрібно піти від чоловіка», — сказала лікарка, — «сьогодні. І найняти адвоката у справах про розлучення до того, як повернетеся додому».
Вероніка нервово розсміялася від абсурдності того, що відбувається, від полегшення, що мова не про дитину. «Вибачте, що?» «Я знаю, як це звучить. Але в мене є інформація, яку ви повинні побачити».
Оксана Степанівна дістала з ящика столу теку, не тонку, не товсту, звичайну картонну теку із зав’язками, як їх сотні в будь-якій канцелярії, і поклала перед Веронікою. «Моя молодша сестра працює медсестрою в клініці на Солом’янці. Три тижні тому вона прийшла до мене близько півночі. Не спала місяцями, схудла, не могла дивитися в очі».
«Провина її пожирала зсередини. Вона розповіла все про підкуп, про підміну зразків. Тут документи. Ваш чоловік заплатив персоналу клініки, щоб замінити свій генетичний матеріал на донорський».
Вероніка дивилася на теку так, як дивляться на гранату з висмикнутою чекою. «Це неможливо», — сказала вона. «Навіщо йому це робити?»
«Щоб потім звинуватити вас у зраді та шантажувати. Записи клініки змінять так, що другий цикл виглядатиме невдалим, а зачаття природним. ДНК-тест доведе, що він не батько. А далі або ви платите і віддаєте квартиру, або він влаштовує публічний скандал на все місто».
«Я бачила у вашій картці, що ви заміжня, і сестра розповіла решту». Вероніка відкрила теку. Всередині лежали роздруківки листування між Святославом та ембріологом з розпливчастими формулюваннями.
Але сенс вгадувався. Зразок замінено, документація готова, друга частина після пологів. Банківські виписки з переказами.
Мільйон на рахунок Лади Коваленко, сто двадцять тисяч ембріологу, півмільйона якомусь Владиславу Мельнику, двадцяти шести років, аспіранту Київського політеху, який виявився донором. Медичні формуляри з печатками, ідентифікаційні номери зразків. Вона читала і не розуміла слів.
Літери складалися в речення, але сенс вислизав, бо сенс означав, що все, абсолютно все в її житті за останні чотири роки було брехнею. Сльози на весіллі не від щастя, а від полегшення, що афера працює. Ридання в машині після діагнозу не від горя, а від страху, що план зірветься.
Благодійний вечір на Липках не випадковість, не доля, не романтика, а полювання, ретельно сплановане полювання на здобич. «Я гадки не маю, хто такі Гончарови» – брехня з першої секунди, з першого погляду, з першої посмішки. І мама, мама, яка розкусила його за п’ять хвилин, яка сказала про розважливий погляд, яку Вероніка не слухала два роки, називаючи параноїдальною, ревнивою, не здатною змиритися з її дорослішанням.
Вона закрила теку і підняла очі на Оксану Степанівну. Сліз не було. Відчаю не було…
