Секрет Анжели: чому невістка спокійно дивилася, як свекруха грабує полиці
— мало не плачучи говорила невістці Ольга Іванівна. — Я ж не крала, не крала, просто собі трішки взяла. Ну навіщо ти відразу в поліцію?
— А щоб вам більше не кортіло, — відповідала Анжела. — І замок на дачі я поміняю. А Мишкові за те, що вам ключі дав, усе висловлю. І взагалі, Ольго Іванівно, ну як не соромно? Як тільки на дачі потрібно щось зробити, то у вас купа проблем, то часу не вистачає, то геморой у вас загострився. А як приїхати й нахапати без дозволу запасів, так у вас відразу і час з’явився, і здоров’я в порядку.
Анжела була вкрай обурена, тим паче вона знала, що мала рацію на всі сто відсотків.
Сцена повернення банок і картоплі виглядала епічно. Сумки, привезені Ольгою Іванівною назад на дачу за компанію з дільничним, виявилися величезними, практично непідйомними. Вони були набиті доверху. Варення з черешні, полуниці та смородини, мариновані огірки та помідори, лечо, компоти, тушонка, майже мішок картоплі й навіть кілька банок квашеної капусти. Навіть дільничний був трохи шокований вагою та об’ємом награбованого.
— Як ви тільки все це доперли! — обурювався він.
— А своя ноша, вона не тягне! — відповідала Ольга Іванівна. — Це ж усе одно пропаде! Пропаде в неї! Вони стільки не з’їдять! — обурювалася свекруха.
Коли дільничний привіз свекруху і награбоване на дачу, сусіди й сама Анжела до цього моменту вже всі були біля паркану і з цікавістю спостерігали за процесом повернення. Василь Адамович стояв з поважним виглядом і голосно коментував:
— Дивіться, дивіться! Лечо повернулося! А ось і компотик! А картоплі їй стільки навіщо? На балконі вирощувати збиралася? Засмутилася б Анжела, якби все це пропало в надрах квартири цієї Ольги Іванівни.
— Ви мені ще тут посмійтеся! Поглумитися прийшли! — огризнулася свекруха.
— Так ми не крадемо! — спокійно відповів Василь Адамович. — Ми чужу працю поважаємо! Не те що ви!
Ольга Іванівна ледь не провалилася крізь землю від сорому. Анжела в цей час приймала і перераховувала банки. Дивитися на свекруху, тим паче спілкуватися з нею, вона абсолютно не хотіла.
Але наступного дня Ольга Іванівна, заспокоївшись і з жагою помиритися, все-таки зважилася зателефонувати Анжелі. Голос у неї був жалібний, як у людини, якій наступили на гордість.
— Анжело, ти, може, все-таки заяву забереш?
