Сестра залишила мені листа перед загибеллю. Рядки, що змусили мене тікати з власного похорону
Вона завжди наївно думала, що її нещасна сестра просто оступилася в темряві й випадково впала на слизьких бетонних сходах біля свого будинку. Але цей таємничий білий конверт у тремтячих чужих руках змусив її зовсім інакше, без колишніх ілюзій, подивитися на людину, яку вона називала чоловіком. Стара дерев’яна лавка на цвинтарі була нестерпно холодна, і цей пронизливий березневий мороз боляче відчувався навіть крізь щільне вовняне зимове пальто.
Наташа сиділа абсолютно нерухомо, щільно склавши закоцюблі руки на колінах, і невідривно дивилася, як її чоловік Ігор скорботно завмер біля свіжої могили. Він стояв неймовірно рівно, вбраний у бездоганно скроєне чорне кашемірове пальто, з належним до цієї миті правильним і бездоганно сумним виразом обличчя. Навіть тепер, у цей нестерпно похмурий і сірий день, сповнений сліз і відчаю, Ігор здавався оточенню напрочуд вродливим і неймовірно статним чоловіком.
Він повільно нахилився, граційно зігнувши спину, і обережно поклав три червоні гвоздики просто на вологу, в’язку й неприродно свіжу цвинтарну землю. Чоловік постояв так іще трохи, скорботно опустивши свою темноволосу голову й усім своїм виглядом демонструючи оточенню найглибший смуток від непоправної втрати. Збоку все це дійство мало саме такий вигляд, як і належало поводитися безутішному родичеві в подібних публічних трагічних випадках.
Тільки ці нещасні квіти, сиротливо покладені на сиру землю, він купив зовсім не ті, припустившись грубої й непростимої для близької людини помилки. Лена змалку терпіти не могла гвоздик, вважаючи їх потворними, і завжди з роздратуванням казала, що від них нестерпно тхне лікарнею. Раптом Наташа, що поринула у свої тяжкі думки, перелякано здригнулася від несподіваного тихого запитання, яке пролунало просто над її вухом: «Пробачте, це ваш чоловік?».
Поруч із нею на крижану цвинтарну лавку безшумно опустилася зовсім незнайома жінка, голова якої була щільно пов’язана строгим жалобним чорним платком. Незнайомка мала болісно худий вигляд, а з моторошно темними колами під запалими очима здавалася глибоко змученою людиною, яка не спала цілий тиждень. Якась стара потерта сумка нервово лежала в неї на колінах, а тонкі бліді пальці до побілілих кісточок відчайдушно вчепилися в шкіряний ремінець.
Наташа повільно й ствердно кивнула головою, після чого тихим, захриплим від недавніх ридань голосом чемно запитала дивну незнайомку про її справжнє ім’я. Жінка поспішно відрекомендувалася Вірою і збивчиво пояснила, що протягом останніх кількох років пліч-о-пліч працювала разом із покійною Леною в одному бухгалтерському відділі. Наташа болісно спробувала пригадати численні веселі розповіді сестри про її співробітників, але цього конкретного імені зовсім не пам’ятала, що відразу викликало невиразну тривогу.
Лена під час їхніх затишних домашніх посиденьок часто розповідала про веселу Маринку, балакучу Свєту з бухгалтерії та суворого, але справедливого начальника Петра Семеновича. Віра ж тепер говорила дуже швидко, майже зриваючись на переляканий шепіт, і при цьому постійно з неприхованою осторогою позирала в бік Ігоря, що стояв неподалік. Вона зім’ято перепросила за свою недоречну раптовість у таку тяжку мить і додала, що Лена дуже просила передати дещо в разі непередбачених, фатальних обставин…
