Що побачила вдова на записі камери сусідки через 5 років після похорону

— Це ти його вбила!

Інеса Прохорівна увірвалася в квартиру, не знімаючи взуття, з тремтячими руками та спотвореним від горя обличчям.

— Ти його пиляла! Грошей їй мало було, квартиру побільше, машину подавай! Ось він і поїхав у цю прокляту столицю, ось і згинув там, а ми тепер бідні старі без сина!

— Інесо Прохорівно, я… — Інна спробувала щось сказати, але горло перехопило.

— Мовчи! Мовчи, не хочу чути! — свекруха ридала, розмазуючи туш по щоках. — Двадцять років збирали, все йому віддали, а тепер що? Ні сина, ні грошей!

Тимофій Васильович стояв у дверях, зсутулений, постарілий, мовчки дивився в підлогу. Інна тоді не сперечалася. Вона сама наполовину вірила в цю провину. Хіба не вона мріяла вголос про нову квартиру? Хіба не вона зітхала, дивлячись на чужі машини у дворі? Може, і справді її слова штовхнули Романа на цей крок.

Сороковини ще не минули, коли свекри з’явилися знову, цього разу з паперами.

— Доню, — Тимофій Васильович говорив тихо, втомлено зображуючи скорботу. — Ми все розуміємо, тобі важко, але ці гроші — наші пенсійні накопичення. Збирали двадцять років, тепер сина немає, а ми без копійки.

Інеса Прохорівна дістала з сумки складений вчетверо листок з розпискою, написаною знайомим почерком Романа: «Мільйон вісімсот тисяч на винайм житла та реєстрацію. Обіцяю повернути».

— Ось, дивись, Рома сам написав перед від’їздом.

— Я не знала про розписку, — прошепотіла Інна.

— Тепер знаєш. Ми не звірі якісь, все одразу не вимагаємо. Тридцять тисяч на місяць — і через п’ять років квити. Це ж справедливо, правда? Заради пам’яті Роми. Заради Мирона, щоб він бабусю з дідусем не втратив.

Інна дивилася на розписку, на коряві літери чоловіка, на дату в кутку — за день до від’їзду. Вона не знала тоді, що за законом вдова не зобов’язана платити борги чоловіка. Не знала, що розписка – це зобов’язання Романа, а не її. В голові гуло від горя, від безсоння, від дитячого плачу за стіною. Свекри тиснули, нагадували про Мирона, про те, як важливо зберегти стосунки з бабусею і дідусем. І вона кивнула.

Не тому, що повинна була, а тому що почувалася винною. Винною в тому, що він поїхав, в тому, що не втримала.

П’ять років вона носила гроші кожного п’ятого числа. За будь-якої погоди і в будь-якому стані: з температурою, після нічної зміни, в день народження Мирона. Тридцять тисяч готівкою, в білому конверті, особисто в руки. Свекруха не визнавала переказів на картку, бо «хіба мало що з цими вашими інтернетами, обдурять і не помітиш».

Під’їзд хрущовки в їхньому районі вона вивчила до останньої тріщини. Перший поверх з лавочкою, де вічно пліткували пенсіонерки. Другий — з густим духом вареної капусти з кутової квартири. Третій — з телевізором, що кричав у глухуватого сусіда. Четвертий, звідки доносилися молоді голоси та вічні сварки про гроші. І, нарешті, п’ятий: квартира п’ятдесят два, двері з вічком і облізлим номерком.

Інеса Прохорівна ніколи не відкривала повністю, тільки щілину на ланцюжку, достатню для конверта.

— Мирон питає про бабусю з дідусем, — говорила Інна щоразу. — Може, в суботу привезу? Він за вами сумує.

— Не треба, не треба. — Кістлява рука вихоплювала конверт з поспішністю, яку Інна воліла не помічати. — У батька нога болить. У мене тиск. Дитина бігає, шумить. Нам не до метушні. Ось виплатиш все, тоді поговоримо.

І двері зачинялися.

За п’ять років Мирон побував у бабусі з дідусем разів п’ять чи шість, і кожен візит тривав чверть години від сили. Артроз Тимофія Васильовича, мігрень Інеси Прохорівни, безлад у квартирі — причини знаходилися завжди. Інна пояснювала собі це горем. Вони втратили єдиного сина, а онук так схожий на батька; кожен погляд на нього — як сіль на рану. Простіше вірити в це, ніж думати.

Тридцять тисяч щомісяця — майже половина її бухгалтерської зарплати. Ці гроші могли б піти на секцію плавання для Мирона, на репетитора з англійської, на нормальну відпустку хоч раз у житті. Замість цього – вічна економія, вічні розрахунки, вічне «наступного місяця».

До травня, коли виплати розтягнулися вже на п’ятдесят вісім місяців, загальна сума перевалила за два мільйони. Базовий борг плюс «на ліки від тиску», «на операцію для Тимофія Васильовича» (яка так і не відбулася), плюс «новорічні» та дні народження. Залишилося два платежі. Кінець був близький. І Інна вже дозволяла собі мріяти, як заживуть вони з Мироном по-новому, вільно, без цього щомісячного ритуалу.

П’ятого числа вона припаркувала скутер біля знайомого під’їзду, піднялася на п’ятий поверх, подзвонила в двері. Інеса Прохорівна відкрила двері на ланцюжку, вихопила конверт, пробурмотіла звичне про подорожчалі ліки, відкинула пропозицію привезти онука і зачинила двері…