Що побачила вдова на записі камери сусідки через 5 років після похорону
Спускаючись сходами, Інна машинально глянула на вікно сходового майданчика і завмерла. Крізь щілину в дверях квартири п’ятдесят два, через напівприкриті жалюзі, на неї дивився хтось. Погляд був не старечий, не підсліпуватий. Гострий, уважний, оцінюючий. Вона моргнула, і погляд зник.
У дворі її перехопила Антоніна Михайлівна Блюдцева з першого поверху — колишній голова ОСББ, сімдесятирічна жінка, яку побоювалися навіть місцеві алкоголіки.
— Інно, доню, присядь на хвилинку, — Антоніна Михайлівна поплескала долонею по лавці поруч із собою. — Розмова є.
— Мені Мирона зі школи забирати. — Інна глянула на годинник.
— Встигнеш, це важливо. — Стара озирнулася на всі боки і знизила голос. — Не носи ти їм більше грошей. Послухай мене, стару. Поганого не пораджу.
— Антоніно Михайлівно, я не розумію…
— Зараз зрозумієш. Будинок у нас тихий, сама знаєш. Вдень як у церкві. Але місяць тому камеру поставили між четвертим і п’ятим поверхами — злодії почали шастати по під’їздах. І ось що я тобі скажу. Щоразу, як ти гроші принесеш, тієї ж ночі або наступної, близько першої-другої години, на п’ятий поверх піднімається мужик.
— Який мужик? — Інна завмерла, не відразу знайшовши слова. — Може, сусід?
— Який там сусід? Я тут усіх знаю тридцять років. А цей… Хода в нього особлива. Кульгає на ліву ногу, плече ліве опускає. Прямо як твій Рома ходив після тієї аварії на мотоциклі. Пам’ятаєш?
Мороз, удар, перелом щиколотки. Роман потім пів року кульгав і характерно нахиляв плече, компенсуючи нерівний крок. Це була його впізнавана прикмета, яку не сплутаєш.
— Вам здалося. Вночі темно…
— Зір у мене кращий за твій! — перебила стара. — І головне навіть не це. Він не стукає в двері, дістає ключ і відчиняє. Як до себе додому.
Інна піднялася з лавки на негнучких ногах, пробурмотіла щось і пішла до скутера. До школи Мирона дісталася на автопілоті, ледь не влетівши в маршрутку на повороті біля столичного шосе. Мирон щось розповідав про урок фізкультури, про Ваську-двієчника, про нову вчительку. А вона кивала, не чуючи ні слова, і вперше за п’ять років дозволяла собі думати.
Чому Інеса Прохорівна вимагає гроші щомісяця, якщо їхньої сукупної пенсії цілком достатньо для двох старих? Чому вони уникають зустрічей з Мироном — єдиним нагадуванням про загиблого сина? Чому в квартирі завжди зашторені жалюзі, стоїть тиша і крізь дверну щілину дивиться хтось третій? І звідки у нічного гостя ключ?
Весь вечір після розмови з Антоніною Михайлівною Інна провела в дивному заціпенінні. Допомагала Мирону з уроками, розігрівала вечерю, відповідала на його запитання односкладовими «так» і «угу», поки син не запитав прямо:
— Мамо, ти захворіла?
