Що побачили сусіди на бабчиному даху після першої хуртовини

— Надіє Петрівно, — сказав їй сивий академік з добрими очима, — ви сьогодні нагадали нам усім, навіщо ми займаємося наукою. Не заради грантів і публікацій. Заради людей. Заради того, щоб захистити їх від біди.

Увечері в готельному номері Надія сиділа біля вікна й дивилася на вогні великого міста. Віра принесла чай.

— Мамо, ти була неперевершена. Я ніколи тобою так не пишалася.

— Я просто розповіла правду.

— У тому-то й річ. Там усі говорили розумні слова, показували графіки, а ти — просто правду. І це виявилося сильнішим за все.

Надія пила чай.

— Знаєш, про що я думаю?

— Про що?

— Про Михайла. Шкодую, що він цього не бачив.

— Він би пишався. Він бачить, мамо. Я впевнена, він бачить.

Тієї ночі Надії наснився сон, але не страшний, не про бурю. Вона стояла на високому пагорбі й дивилася вниз. Там, наскільки сягало око, стояли будинки. Сотні, тисячі будинків. І на кожному даху були захисні кілки. Вітер дув сильний, але будинки стояли міцно, як скелі.

Поруч з нею стояв Михайло. Молодий. Такий, яким вона пам’ятала його в перші роки шлюбу. Він посміхався.

— Бачиш, Надю? Вийшло.

— Вийшло, Мишко. Завдяки тобі.

— Завдяки нам обом. Ти повірила. Це головне.

— Я сумую за тобою.

— Я завжди поруч. У кожному кілку, який ти ставиш. У кожній людині, яку ти вчиш. У кожному домі, який тепер захищений.

Він обійняв її. І вона відчула тепло, спокій, любов. Усе те, чого їй так не вистачало ці роки.

— Живи, Надю. Живи й роби те, що робиш. Це важливо.

— Буду, Мишко. Обіцяю.

Вона прокинулася з посмішкою на обличчі й сльозами на подушці. За вікном сходило київське сонце.

Минув рік. Потім ще один. І ще. Майстерня «Щит» виросла у справжнє підприємство. Тепер у ній працювали 15 людей, а замовлення надходили з усієї Західної України. Матвій став директором, але, як і раніше, приходив до Надії радитися з важливих питань. Сам він одружився. На вчительці з сусіднього селища. Тихій дівчині з добрими очима. Надія згадала свій сон про те, що Матвій зустріне особливу жінку. І посміхнулася. Сни не брехали.

Віра переїхала ближче до матері. Влаштувалася працювати в школу у Ворохті. Казала, що втомилася від міської метушні. Але Надія знала правду. Донька хотіла бути поруч, допомагати, піклуватися. І це було добре.

Родіон продовжував приїжджати. Раз на кілька місяців, ненадовго. Стосунки між ним і Вірою поступово теплішали. Одного разу він привіз онука, хлопчика від другого шлюбу, про якого раніше не розповідав. Хлопчику було 10. І він із захопленням слухав історії про кілки та бурю.

— Бабусю Надю, а ви справді бачили майбутнє уві сні? — запитав він.

— Не майбутнє, онучку. Просто відчувала, що щось наближається.

— А мене навчите так відчувати?

Надія посміхнулася.

— Цього не можна навчити. Це приходить само, коли слухаєш своє серце й не боїшся вірити в те, що воно говорить.

У першу річницю Київської конференції селище влаштувало свято. Вже не скромне чаювання, а справжній фестиваль. Приїхали гості з інших регіонів, журналісти, чиновники. Був концерт, ярмарок, виставка виробів майстерні «Щит».

Надія виступала з невеликою промовою. Стояла на сцені, вже не хвилюючись, як раніше. І дивилася на людей, які зібралися її послухати.

— Дорогі друзі, три роки тому я була самотньою жінкою, яку вважали божевільною. Сьогодні я оточена родиною, друзями, однодумцями. Що змінилося? Не я. Я залишилася тією ж Надією, яка вірить своїм снам і слухає своє серце. Змінилися обставини. Життя довело, що я мала рацію.

Вона помовчала.

— Але знаєте що? Я б не хотіла, щоб для доказу правоти була потрібна буря. Я б хотіла, щоб люди вчилися вірити один одному раніше, до того, як прийде біда. Вірити не тому, що хтось уже перевірив і підтвердив, а просто тому, що людина поруч, чесна і щира.

Вона подивилася на Зінаїду в першому ряду — ту саму, яка колись називала її божевільною.

— Зіно, пам’ятаєш, як ти прийшла до мене три роки тому? Сварилася на кілки, вимагала пояснень.

Зінаїда почервоніла, але кивнула.

— Я на тебе не ображаюся. Ти вчинила так, як вчинила б будь-яка нормальна людина. Але давайте домовимося, всі разом, що наступного разу, коли хтось із нас зробить щось дивне, ми спочатку запитаємо «чому?», а потім уже будемо судити. Домовилися?

— Домовилися! — крикнув хтось із натовпу.

— Домовилися! — підхопили інші.

Надія посміхнулася.

— Ось і добре. А тепер давайте святкувати.

Увечері, коли гості розійшлися і свято закінчилося, Надія сиділа на ґанку свого будинку. Того самого, який вони з Михайлом будували колодка до колодки. На даху гордо височіли кілки, потемнілі від часу, але міцні. Сонце сідало за гори, забарвлюючи небо в рожеві й золоті тони. Вітер, легкий, літній, перебирав кілки, і вони видавали тихий мелодійний звук. Не грізний, як під час бурі, а ніжний, майже колисковий.

Віра вийшла з дому й сіла поруч.

— Мамо, про що думаєш?

— Про життя. Про те, як дивно воно складається.

— Дивно? Це погано?

— Ні, дивно — це цікаво. Хто б міг подумати, що мої кошмари перетворяться на все це?

Вона обвела рукою двір, дім, селище за парканом.

— Михайло б пишався.

— Пишався б. Він завжди в тебе вірив. І ти тепер віриш.

— Вірю, мамо. Давно вже вірю.

Вони сиділи мовчки, дивлячись на захід сонця. Потім Віра запитала:

— Мамо, а тобі ще сняться сни?

— Про бурі? — Надія похитала головою. — Ні, тепер сняться інші сни. Хороші.

— Які?

— Будинки з кілками. Багато будинків. Про людей, які живуть у безпеці. Про дітей, які виростуть і знатимуть, як захистити своїх близьких.

— Це гарні сни.

— Гарні. І я вірю, що вони збудуться.

— Як збулися ті страшні?

Віра поклала голову матері на плече.

— Знаєш, мамо, я раніше думала, що ти просто вперта, що тримаєшся за кілки з принципу «на зло всім».

— А тепер?

— Тепер розумію. Ти трималася не за кілки. Ти трималася за любов. За те, що тато Миша для тебе збудував. За віру в те, що він знав, що робив.

Надія погладила доньку по волоссю.

— Любов – єдине, за що варто триматися, донечко. Все інше – гроші, слава, визнання — приходить і йде. А любов залишається. Навіть коли людини вже немає поруч.

Сонце сховалося за горизонтом. Небо потемніло, і на ньому почали з’являтися перші зірки. Кілки на даху темніли на їхньому тлі — горді, надійні, вічні.

— Мамо, тобі не холодно? Ходімо в дім.

— Зараз. Ще хвилинку.

Надія заплющила очі й прислухалася. Вітер співав у кілках свою тиху пісню. І їй здалося — лише на мить — що в цій пісні вона чує голос Михайла: «Дякую, Надю, за все».

Вона посміхнулася.

— Дякую тобі, Мишко. За захист, за любов, за віру.

Вона встала, обтрусила спідницю й пішла в дім. Туди, де на неї чекали тепло, світло й люди, яких вона любила. А кілки залишилися стояти на даху — мовчазні вартові. Пам’ятник любові, яка захищає сильніше за будь-які стіни.