Слідчі опустили руки, але родина не здалася. Правосуддя, яке винуватець запам’ятає назавжди

— Так, баб, увечері піду. Катя просила залишитися ночувати. Можна?

Віра Петрівна на мить задумалася. Щось усередині неї здригнулося. Ледь помітне, але неприємне відчуття, ніби тінь ковзнула по серцю. Вона не могла пояснити, що це було. Просто тривога. Безпричинна, глуха.

— Звичайно, можна, — сказала вона, намагаючись посміхнутися. — Тільки будь обережна, добре? Темніє рано. Не ходи сама.

— Баб, ну чого ти хвилюєшся? — засміялася Даша. — Я ж не сама буду, з Катею та дівчатами. Все нормально.

Віра Петрівна кивнула, але тривога не відпускала. Вона дивилася на внучку: яскраву, щасливу, сповнену життя. І намагалася відігнати від себе погані думки. Все буде добре. Обов’язково буде.

День пройшов спокійно і розмірено. Даша допомогла мамі по дому. Потім сиділа у своїй кімнаті, вибираючи, що одягнути ввечері. Вона перебрала майже всю шафу. Приміряла різні комбінації: джинси, футболки, кофтинки. Зрештою зупинилася на улюблених світлих джинсах і білій футболці з невеликим принтом. Просто, але стильно. Вона покрутилася перед дзеркалом, поправила на шиї срібний ланцюжок з хрестиком і залишилася задоволена.

Ближче до вечора в будинок повернувся батько Андрій. Він був у гарному настрої, жартував, розповідав якісь історії з роботи. За вечерею вся родина зібралася на кухні. Віра Петрівна поставила на стіл свіжоспечені пироги з капустою та яблуками, налила чай. Усі їли, сміялися, розмовляли. Андрій запитав Дашу, як справи з ескізами, і вона з натхненням розповіла йому про нову сукню, яку придумала минулого тижня.

— Тату, я хочу зшити її до випускного. Уявляєш, довга, до підлоги, з відкритою спиною! — горіли очі Даші.

— Обов’язково зшиєш, доню, — посміхнувся Андрій. — Ти у мене все вмієш.

Після вечері Даша піднялася у свою кімнату, зібрала невелику сумку: піжаму, косметичку, телефон, зарядку. Подивилася на себе в дзеркало ще раз, поправила волосся, нанесла трохи блиску на губи. Готово. Спустившись вниз, вона обійняла маму.

— Я пішла, мам. Повернуся завтра вранці.

— Добре, Дашенько. Будь обережна. — Ірина поцілувала доньку в чоло. — І подзвони, коли прийдеш, добре?

— Звичайно, мам, — посміхнулася Даша.

Вона підійшла до бабусі, яка стояла біля дверей і дивилася на неї з незрозумілою тривогою в очах.

— Баб, ну що ти? — Даша обійняла її. — Все буде добре.

Віра Петрівна притиснула внучку до себе, погладила по волоссю і прошепотіла:

— Будь обережна, Дашенько. Бережи себе.

— Буду, баб, — пообіцяла Даша.

Вона вийшла за хвіртку, обернулася і помахала рукою. Сім’я стояла на ганку. Даша посміхнулася їм востаннє, розвернулася і пішла дорогою. Сонце сідало, забарвлюючи небо в м’які рожеві та помаранчеві тони. Було тепло, тихо, спокійно. Даша йшла знайомою дорогою, наспівуючи собі під ніс пісню, і думала про те, як вони з дівчатами базікатимуть до ранку, обговорюватимуть хлопців, плани на майбутнє, університети. Їй було легко і радісно.

Вона дійшла до будинку Каті Соловйової, де вже зібралася компанія. Чоловік п’ять дівчат і пара хлопців. Усі були веселі, жваві.

— Дашко! Нарешті! Думала, не прийдеш! — Катя зустріла Дашу з обіймами.

— Звичайно, прийшла! З днем народження, Катюш! — Даша протягнула їй невеликий подарунок — косметичку, яку сама розписала акриловими фарбами.

— Ой, яка краса! Дякую! — Катя розцвіла.

Вечір пройшов весело. Друзі сиділи у дворі, під навісом, де Катині батьки накрили стіл. Грала музика, дівчата танцювали, співали, сміялися. Вони базікали про все на світі: про школу, про вчителів, про те, хто куди збирається вступати після одинадцятого класу. Даша розповідала про свою мрію вступити до столичного інституту моди, і всі слухали її з захопленням.

— Даш, ти точно вступиш! У тебе такий талант! — говорила одна з подруг.

— Сподіваюся! — посміхалася Даша.

Час летів непомітно. Стемніло. На небі запалилися зірки. Хтось запропонував зіграти в настільні ігри, хтось увімкнув фільм. Даша сиділа, сміялася, відчувала себе щасливою. Але ближче до одинадцятої вечора щось усередині неї здригнулося. Вона згадала, що вранці обіцяла мамі допомогти з прибиранням, а ще хотіла доробити один ескіз. І раптом їй захотілося додому. Просто так. Без причини. Вона підійшла до Каті.

— Катюш, знаєш, я, напевно, піду додому. Не залишуся на ніч.

— Як? — здивувалася Катя. — Даш, ми ж домовлялися.

— Я знаю, вибач. Просто хочу додому. Завтра рано встану, мамі допоможу. Ти не ображайся, добре?