Слідчі опустили руки, але родина не здалася. Правосуддя, яке винуватець запам’ятає назавжди

— Ага.

Даша замовкла. Максим йшов поруч, не піднімаючи очей. Його обличчя було блідим у світлі ліхтаря. Вони пройшли ще метрів сто. До будинку Григор’євих залишалося зовсім небагато, буквально за поворотом. Даша вже бачила знайомі обриси рідної хвіртки. Але вона не знала, що до будинку не дійде.

Ранок 4 серпня зустрів Красногорськ тривожною тишею. Віра Петрівна не стулила очей всю ніч. Вона лежала в ліжку, дивлячись у темряву стелі, і слухала кожен звук за вікном: шелест листя, скрип хвіртки у сусідів, далекий гавкіт собаки. Серце билося тривожно, нерівно, ніби передчуваючи щось страшне. Вона кілька разів піднімалася, підходила до вікна, вдивлялася в темряву, намагаючись розгледіти знайомий силует внучки. Але дорога була порожня.

— Господи, що зі мною? — шепотіла вона сама собі. — Даша ж у Каті. Все нормально, все нормально.

Але переконати себе не виходило. Тривога зростала з кожною хвилиною, стискаючи груди, не даючи вдихнути. Віра Петрівна згадувала, як прощалася з внучкою вчора ввечері, як обіймала її, як дивилася їй услід. І це дивне відчуття, ніби щось усередині кричало: «Не відпускай! Не відпускай її!» Але вона відпустила. І тепер не могла позбутися відчуття, що зробила жахливу помилку.

Коли за вікном почало світати, Віра Петрівна більше не витримала. Вона схопилася з ліжка, накинула на плечі стару в’язану хустку і босоніж вибігла на вулицю. Повітря було прохолодним, вологим від ранкової роси. Туман стелився над дорогою, огортаючи село молочною пеленою. Півні кричали десь далеко, але село ще спало. Віра Петрівна майже бігла дорогою, тримаючись за паркани, щоб не спіткнутися. Серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Вона не розуміла, що рухає нею, але знала — потрібно знайти Дашу. Негайно.

Насамперед вона попрямувала до будинку Каті Соловйової. Постукала у вікно, потім у двері. За хвилину на порозі з’явилася заспана Наталія Іванівна, мати Каті, у запраному халаті та з розпатланим волоссям.

— Віро Петрівно? — здивовано кліпнула вона. — Що сталося? Котра година?

— Наташо, Дашка у вас? — голос Віри Петрівни тремтів.

Наталія Іванівна нахмурилася:

— Дашка? Ні, вона ж учора пішла. Сказала, що передумала ночувати. Годин в одинадцять, напевно, було. Ви хіба не знали?

Світ навколо Віри Петрівни захитався. Вона вхопилася за одвірок дверей, відчуваючи, як ноги підкошуються, як кров відливає від обличчя.

— Як? Як не знала? — прошепотіла вона. — Вона додому не повернулася…

Наталія Іванівна зблідла. Рука її здригнулася, притиснувшись до горла.

— Господи! Віро Петрівно, почекайте! Я зараз Катю розбуджу. Вона точно все пам’ятає.

Вона зникла в будинку, і за хвилину на порозі з’явилася сонна Катя в піжамі, розгублена і перелякана. Побачивши обличчя Віри Петрівни, вона відразу зрозуміла — щось не так.

— Віро Петрівно, що сталося? — її голос тремтів.

— Катенько, Даша додому не повернулася. — Стара жінка говорила насилу, кожне слово давалося їй з болем. — Ти пам’ятаєш, коли вона пішла? З ким?