Сльози замість новосілля: що насправді ховалося за подарунковими ключами

Наталя різко прискорила крок. Чоловіки позаду теж додали ходу. Вона звернула в темний провулок, і вони пішли за нею.

Вона вийшла на паралельну вулицю, а вони тут же з’явилися слідом. Липка паніка накочувала на неї величезними хвилями. Тікати було не можна, бо візок був надто важкий, із ним не розженешся.

Кричати й голосно кликати на допомогу? А як потім пояснювати патрульним, що в дитячому візку сховано 30 мільйонів кредитів? Наталя дістала телефон і тремтячими руками набрала Ленку.

«За мною стежать, їх двоє». «Де ти зараз?» «Старий провулок, я майже дійшла до місця».

«Біжи до Вадима, я зателефоную йому, і він вийде назустріч». Наталя рвонула вперед, щосили штовхаючи важкий візок перед собою. Старі колеса жалібно скрипіли, а золоті злитки тихо дзвеніли під ковдрою.

Чоловіки позаду теж помітно прискорилися. «Стій!» — голосно крикнув один із них. «Стій, кому кажуть, зачекай!»

Але Наталя навіть не думала зупинятися. До рятівних дверей Вадима лишалося 50 метрів. Потім 40, 30, 20.

Нарешті двері різко розчинилися. На порозі стояв Вадим і двоє його помічників, здоровезних міцних хлопців. «Швидко сюди!» — крикнув Вадим.

Наталя кулею влетіла всередину приміщення. Помічники миттю зачинили двері й стіною стали перед нею. Переслідувачі в замішанні зупинилися метрів за десять.

Вони подивилися на кремезних хлопців, переглянулися між собою, розвернулися й швидко пішли. «Хто це взагалі був?» — важко дихаючи, спитав Вадим. «Я не знаю».

Наталя дрібно тремтіла всім тілом. «Вони йшли за мною від самого метро». Вадим обережно визирнув у вікно.

«Вони пішли, але тепер вони точно знають, куди ти ходиш». Він серйозно повернувся до неї. «Наталю, так далі тривати не може».

«Тобі треба продати все золото разом одному покупцеві, інакше тебе рано чи пізно спіймають». «Але хто купить 30 кілограмів золота за один раз?» «Я знайду людину, але ціна буде нижча відсотків на двадцять».

Наталя перевела погляд на візок. Іграшкова лялька безглуздо витріщалася в стелю своїми пластиковими очима. «Шукай», — твердо сказала вона.

Вадим шукав відповідного покупця цілий тиждень. Наталя тим часом перевезла всі решту злитків із квартири до Ленки. Вона зробила це про всяк випадок.

Візок для цих цілей більше не годився. Це було надто небезпечно й привертало забагато зайвих поглядів. Життя поступово входило в дивну й нервову колію.

Удень була звичайна робота в офісі, нудні цифри, звіти й довгі наради. Увечері починалися таємні зустрічі з Вадимом, нескінченний підрахунок грошей і планування. А вночі накочував липкий страх, безсоння й таблетки від високого тиску.

Маша, на щастя, нічого не помічала. Їй було 12 років, у неї була школа, улюблені подружки й перша закоханість у хлопчика з паралельного класу. Наталя щосили намагалася тримати доньку подалі від усього цього криміналу.

Нехай дитина живе нормальним і спокійним життям. Нехай вона нічого цього не знає. Але 14 серпня, у п’ятницю, Маша просто не повернулася зі школи.

Наталя терпляче чекала на неї до п’ятої вечора. Зазвичай донька приходила о третій, максимум о четвертій годині дня. Вона зателефонувала на мобільний, але абонент був недоступний.

Тоді вона зателефонувала класній керівниці. Та сказала, що Маша пішла після п’ятого уроку рівно о другій годині. Вона обдзвонила всіх подруг, але ніхто її не бачив.

О шостій вечора телефон нарешті задзвонив, висвітився незнайомий номер. «Наталіє Вікторівно?» «Так, це я».

«Ваша донька зараз у нас». Світ для Наталі в цю секунду просто зупинився. Вона чула тільки гул крові у вухах, шалений стукіт серця й скрип підлоги під ногами.

«Хто ви такі?» «Це зовсім не важливо. Важливо те, що дівчинка поки жива».

«Що вам від мене потрібно?» «Нам потрібне ваше золото, все, що залишилося. Рівно 30 злитків».

«Але в мене немає ніякого золота!» «Не брешіть нам». Голос у слухавці став помітно жорсткіший.

«У вас є рівно 24 години. Завтра о 6 вечора привезете золото на покинутий пустир за містом. Приїдете одна, без представників влади».

«Якщо ми побачимо патрулі, дівчинку ви більше не повернете». «Благаю, дайте мені поговорити з нею!» У слухавці повисла пауза.

Почувся якийсь шерех. Потім пролунав голос Маші, дуже тонкий і тремтячий. «Мамо!»

«Мамо, мені тут дуже страшно!» «Машуню, я тут, я тебе обов’язково знайду!» «Мамо, тут якісь злі люди, вони…»

Зв’язок різко обірвався. Наталя стояла посеред порожньої кімнати з телефоном у руці. Ноги її зовсім не тримали.

Вона повільно опустилася на підлогу й притисла телефон до грудей. Її любу доньку викрали. І все це заради проклятого золота.

Заради 30 кілограмів холодного металу. Вона тремтячими пальцями набрала Ленку. «Лен, мою Машу вкрали».

«Що?!» «Її викрали і тепер вимагають золото. Дали строк до завтрашнього вечора».

«Наталю, треба терміново дзвонити в службу порятунку!» «Не можна, вони сказали, що якщо побачать машини з мигалками, то одразу зашкодять їй». «Тоді що ми робитимемо?»

«Я не знаю, небеса, я не знаю!» Ленка приїхала до неї за пів години. Вадим з’явився за годину.

Вони сиділи на кухні, пили давно вистиглий чай і напружено думали. «Це точно ті робітники», — упевнено сказав Вадим. «Більше просто нікому».

«Вони знають про золото і знають, де ти живеш. І вони досить відчайдушні для такого діла». «І що нам тепер робити?»