Стіни пам’ятають усе: чому вдова розридалася, побачивши, що ховалося під шаром старих шпалер

Пам’ятаю. Тому що за нею двічі приходили. Спочатку мужик, нервовий такий, здав пакет 22 квітня. Потім, через тиждень, інший – узяв. А через місяць третій з’являвся, питав, хто забирав. Ми, за правилами, не палимо клієнтів. Але другий… у нього була довіреність, усе за формою. І підпис – каракулі, фіг розбереш».

Жодного імені. Жодної адреси. Глухий кут.

Але для Ольги це було не глухим кутом, а першим проблиском у непроглядній темряві. Значить, була таємна операція. Була передача. Хтось цікавився нею після факту. Вона, не сказавши Максиму, поїхала до Борисполя. Простояла біля стійки «SafeKeep», поки молодий співробітник, зглянувшись на її бліде, розгублене обличчя, не пішов до завідувачки. Та, втомлена жінка за п’ятдесят, винесла товсту папку з грифом «Архів. Ліквідація».
– За регламентом, при ліквідації незатребуваного майна складається опис, навіть якщо комірка здана. Ось. Ваш номер.

У папці лежав один пожовклий аркуш. «Комірка 317. Здана 22.04.2008, 18:30. Вміст: конверт канцелярський, документи, USB-накопичувач (1 шт.). Затребувано 30.04.2008, 19:15 за нотаріальною довіреністю. Підпис одержувача: І.Л. Соколовський». Підпис був нерозбірливою закарлючкою. Але ім’я… Ольга знала це ім’я. Соколовський Ігор Леонідович. Юрист. Він вів справи транспортної компанії, де працював Роман. Він же приходив на поминки, поклавши важку руку їй на плече: «Тримайся, Оленько. Рома був хорошим хлопцем».

Тепер цей «хороший хлопець» через свого юриста передавав комусь в аеропорту пакет із документами та флешкою. За день до смерті. Ні – за день до зникнення.

Коли вона, тремтячи, розповіла про це Максиму, він не зрадів. Він похолов.
– Ти полізла в осине гніздо, сама того не знаючи. Соколовський – не просто юрист. Він вирішує «делікатні питання» для напівкримінальних структур. Якщо він у справі – значить, борги Романа були не просто боргами. Це був дах. Або петля…