Стрибок із злиднів: чому чоловік втратив дар мови, зазирнувши в передпокій колишньої дружини

Дарина стояла на порозі будинку, який ще вчора вважала своїм. Холодний жовтневий вітер тріпав її легку сукню, вона не встигла взяти навіть куртку. На руках надривався від плачу дворічний Михайлик, який не розумів, чому мама плаче і чому бабуся так страшно кричить.

— Геть! — голос Тамари Павлівни різав повітря, як батіг. — І щоб духу твого тут не було! Приблудна! Охмурила мого хлопчика, а сама — порожнє місце. Ні кола, ні двора, ні копійки за душею.

За спиною свекрухи стояв Андрій, її чоловік, батько її дитини. Стояв і мовчав, опустивши очі, як школяр, що нашкодив. За три роки шлюбу Дарина так і не навчилася розуміти: чи то він справді такий слабкий, чи то просто йому зручно ховатися за материнською спідницею.

— Андрію, — вона простягнула до нього руку, — скажи хоч що-небудь. Це ж твій син. Твоя сім’я.

Він підняв на неї очі — водянисті, безбарвні, якісь риб’ячі. Три роки вона переконувала себе, що в них є глибина, що за цим мовчанням ховається сила. Якою ж вона була дурепою!

— Мама права, — видавив він нарешті. — Тобі краще піти. Ми… ми потім поговоримо. Коли все вляжеться.

— Що вляжеться? — Дарина відчула, як земля йде з-під ніг. — Я твоя дружина. Мати твоєї дитини. Що я такого зробила?

Тамара Павлівна ступила вперед, і Дарина мимоволі відступила. У свої п’ятдесят сім свекруха виглядала переконливо: висока, міцна, з вольовим підборіддям і очима кольору мокрого асфальту. Очима, в яких ніколи не було тепла.

— Що зробила? — свекруха посміхнулася. — А то ти не знаєш? Думала, я не дізнаюся? Думала, можна за моєю спиною крутити свої справи?

— Які справи? Про що ви?

— Не прикидайся. Мені все розповіли. Про твої зустрічі. Про твого… дружка.

У Дарини перехопило подих. Які зустрічі? Який дружок? Вона три роки сиділа вдома з дитиною, прала, готувала, прибирала, перетворилася на безкоштовну прислугу. Єдина людина, з якою вона спілкувалася крім сім’ї чоловіка, — це Ксюша, подруга ще зі шкільних часів. І то вони бачилися щонайбільше раз на місяць.

— Це брехня, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Хто вам сказав цю нісенітницю?

— Не важливо хто. Важливо, що це правда. Я на власні очі бачила.

— Що бачили? Що?

Але Тамара Павлівна вже відвернулася. Розмова була закінчена. Для неї все було вирішено ще до того, як вона почалася.

— Мамо, може… — почав було Андрій.

— Мовчи! — гримнула на нього мати. — Ти і так достатньо ганьби на сім’ю навів. Одружився невідомо на кому, проти моєї волі. Тепер розхльобуй.

Дарина дивилася на них, на цю німу сцену, в якій дорослий чоловік щулився під поглядом матері, як винне щеня. І раптом їй стало майже смішно. Майже — бо сміятися не було сил.

— Андрію, — сказала вона спокійно, — подивися на мене.

Він підняв очі.

— Ти справді віриш у це? Що я тобі зраджувала?

Пауза. Довга, болісна. А потім він знову опустив погляд.

— Мама не стала б брехати.

Ось і все. Три роки кохання, надій, мрій розбилися об ці п’ять слів. «Мама не стала б брехати».

Дарина притиснула до себе сина, який нарешті затих і тільки схлипував, уткнувшись їй у шию.

— Я заберу речі. Свої та Михайлика.

— Речі? — Тамара Павлівна обернулася зі знущальною посмішкою. — Які речі? Все, що в цьому будинку, куплено на наші гроші. Твого тут нічого немає. Ти сюди прийшла в чому була, в тому і підеш.

— Ви не можете. Там документи, дитячі речі.

— Можу. Це мій дім. І забирайся, поки я поліцію не викликала.

Дарина озирнулася на Андрія востаннє. Він стояв, засунувши руки в кишені, і дивився кудись убік. Ні слова, ні жесту. Вона розвернулася і пішла геть.

Жовтневі сутінки накрили місто мокрою холодною ковдрою. Дарина йшла, сама не знаючи куди. У кишені сукні телефон з розрядженою на третину батареєю. Ні гаманця, ні грошей, ні документів. Тільки дитина на руках, яка від втоми і пережитого стресу нарешті заснула.

Куди йти? До батьків? Батько помер, коли Дарині було сімнадцять. Мати… З матір’ю вони не розмовляли вже п’ять років. Після того скандалу, коли мати сказала їй: «Ти вибрала цього недоумка сама, і розхльобуй». Гордість не дозволяла зателефонувати. Та й телефон матері вона давно видалила.

Ксюша. Єдина людина, яка залишилася. Дарина дістала телефон і набрала номер.

— Дашко, що сталося? Ти плачеш?

— Ксюш… — голос зірвався. — Можна до тебе? Мене… мене вигнали.

— Як вигнали? Хто? Де ти?…