Стрибок із злиднів: чому чоловік втратив дар мови, зазирнувши в передпокій колишньої дружини

— Це не пафос. Це справедливість. І знаєш що? — Ксюша хитро примружилася. — Я впевнена, що твоя колишня свекруха стежить за твоєю сторінкою. Такі, як вона, завжди стежать. Їм потрібно знати, що їхні жертви страждають. Дай їй привід вдавитися.

Дарина задумалася. Було в цьому щось дріб’язкове, мстиве. Але приємне. Дуже приємне.

— Гаразд, — сказала вона. — Давай сфотографуємося.

Вони зробили кілька знімків: Дарина біля вікна з видом на місто, Дарина на тлі нової кухні, Михайлик на своєму ліжечку. Ксюша відібрала найкращі, обробила, додала фільтри.

— Ось. Тепер в мережу.

Дарина натиснула кнопку «Опублікувати». Підпис був простим: «Новий дім. Нове життя».

Вона не знала, що цей пост стане детонатором. Що через два дні її життя знову перевернеться, але цього разу зовсім по-іншому.

Тамара Павлівна сиділа в своєму улюбленому кріслі, гортаючи стрічку соціальних мереж. Це був її вечірній ритуал: стежити за життям інших людей, знаходити приводи для зловтіхи або заздрості. Частіше — для зловтіхи.

Після вигнання невістки минуло більше місяця. Тамара Павлівна була впевнена, що все зробила правильно. Ця голодранка, ця приблудна дівка, що охмурила її хлопчика, отримала по заслугах. Нехай тепер поневіряється по орендованих кутках, нехай зрозуміє, від якого життя відмовилася.

Звичайно, Тамара Павлівна розуміла, що звинувачення в зраді були перебільшенням. Зінаїда, вірна подруга, допомогла, вигадала історію про якогось чоловіка, з яким нібито бачила Дарину. Але яка різниця? Головне — результат. Головне, ця вискочка більше не плутається під ногами.

Андрій, звичайно, трохи переживав перший час. Ходив похмурий, погано їв. Але мати знала: це мине. Синочок завжди слухався маму. Завжди робив те, що вона скаже. А скоро вона знайде йому нову наречену — з хорошої сім’ї, з приданим, з квартирою. Не те що ця жебрачка.

І тут Тамара Павлівна завмерла. На екрані телефону — фотографія. Дарина, усміхнена, покращала, стоїть біля величезного вікна з видом на місто. За нею — світла, простора кімната. Сучасний ремонт. Дорогі штори. Підпис: «Новий дім. Нове життя».

Тамара Павлівна збільшила фото. Придивилася до виду за вікном. Цей район… Вона знала цей район. Там жила її колишня колега, хвалилася квартирою. Там квадратний метр коштує як вся їхня трикімнатна хрущовка.

— Що? — прошепотіла вона. — Що це?

Прогорнула далі. Ще фото — кухня з новою технікою. Ще — дитяча кімната, Михайлик на ліжечку. Коментарі: «Яка краса!», «Вітаю з новосіллям!», «Дашко, ти молодець!».

У Тамари Павлівни потемніло в очах. Звідки? Звідки у цієї обірванки квартира в елітному будинку? Її ж викинули без гроша. З дитиною на руках. Вона повинна була поневірятися по подругах, принижуватися, просити допомоги. Вона повинна була приповзти назад на колінах з благаннями про прощення. А замість цього — сяюча посмішка і квартира, про яку сама Тамара Павлівна могла тільки мріяти.

— Андрію! — закричала вона так, що затремтіли шибки. — Андрію, йди сюди! Негайно!

Андрій увійшов у кімнату, на ходу витираючи руки рушником — він мив посуд після вечері.

— Що сталося, мамо?

— Дивись. — Вона тицьнула йому телефон під ніс. — Дивись, що твоя колишня витворяє.

— Ні… — Андрій взяв телефон, подивився на фото. Його обличчя змінилося: спочатку здивування, потім розгубленість, потім щось схоже на біль. — Це… Це Даша?

— Ні, королева англійська! Звичайно, Даша. Звідки у неї квартира? Ти знав?

— Ні, мамо. Я не знав. Вона ніколи не говорила.

— Ось! — Тамара Павлівна урочисто ткнула пальцем в екран. — Ось тобі й доказ. Я ж казала: вона нас обманювала. Прикидалася бідною сиріткою, а сама — з нерухомістю. Напевно, коханець подарував. Той самий, про якого Зінаїда розповідала.

Андрій мовчав, дивлячись на фотографію. На усміхнене обличчя Дарини. На сина, якого не бачив більше місяця.

— Ти повинен поїхати туди, — сказала мати. — Розібратися. Дізнатися, звідки це все взялося.

— Мамо, може, не треба…

— Треба! — відрізала Тамара Павлівна. — Якщо ця квартира куплена під час шлюбу, половина твоя. За законом. Ти що, дозволиш їй себе обібрати?

Андрій скривився. Йому не хотілося нікуди їхати. Не хотілося бачити Дарину, пояснюватися, дивитися їй в очі. Але мати дивилася вимогливо, і він, як завжди, здався.

— Добре. Завтра поїду.

— Сьогодні. Зараз.

— Мамо, вже пізно.

— Нічого не пізно. Одягайся і їдь. І дізнайся все: звідки квартира, на кого оформлена, коли куплена. Все.

Андрій важко зітхнув і пішов одягатися. Адресу він знайшов легко: під одним із фото хтось запитав, і Ксюша відповіла: «Елітний квартал, будинок 12». Далі допоміг інтернет.

Під’їжджаючи до будинку, Андрій відчув, як всередині щось стискається. Це був не просто хороший будинок, це був дуже хороший будинок. Доглянута територія, підземна парковка, консьєрж у холі. Такого він собі дозволити не міг навіть із зарплатою інженера і материнською допомогою.

Консьєрж підозріло подивився на нього.

— Ви до кого?

— Квартира 41. До Дарини. — Він зам’явся, не знаючи, яке прізвище назвати. — Ваше ім’я?

— Андрій. Я її чоловік. Колишній.

Консьєрж зняв трубку, набрав номер.

— Дарино Миколаївно? До вас відвідувач. Каже, колишній чоловік. Впустити?

Пауза. Андрій затамував подих.

— Добре. Проходьте, четвертий поверх.

Ліфт піднімався повільно. Чи це йому так здавалося? Серце калатало десь у горлі. Що він їй скаже? Навіщо взагалі приїхав? Щоб виконати наказ матері? Щоб пред’явити претензії на квартиру, про існування якої не знав? Чи щоб побачити її?

За цей місяць Андрій часто думав про Дарину. Згадував, як вона сміялася, як готувала його улюблені млинці, як возилася з Михайликом. Згадував її очі — теплі, карі, завжди дивилися на нього з любов’ю. Навіть коли він того не заслуговував.

А він… він стояв і мовчав, поки мати викидала її за поріг. Не сказав ні слова на захист. Не побіг слідом. Не зателефонував. Боягуз. Він був боягузом і знав це.

Двері ліфта відчинилися. Коридор чистий, світлий, з картинами на стінах. Квартира 41. Він підійшов і натиснув на дзвінок. Кроки за дверима. Клацнув замок. Двері відчинилися.

Дарина стояла на порозі, і в Андрія підкосилися ноги. Вона змінилася. Не зовні — хоча й покращала, посвіжішала, немов з обличчя стерли печать постійної втоми. Змінилося щось інше. Погляд. Постава. Вона стояла прямо, впевнено, дивилася йому в очі без страху і без благання.

Але головне було не в цьому. За її спиною стояв чоловік. Високий, широкоплечий, з сивиною в темному волоссі. Він дивився на Андрія спокійно, з легкою посмішкою.

— Добрий вечір, — сказав чоловік. — Ви, мабуть, той самий Андрій?

Андрій відкрив рот і не зміг вимовити ні слова. Мозок відмовлявся обробляти інформацію. Чоловік? У Дарини? Так швидко?

— Чого тобі? — Голос Дарини був холодним, як лід. Ніякої теплоти, ніякого хвилювання. Немов вона розмовляла з чужою людиною.

— Я… — він ковтнув. — Я хотів поговорити… про… про квартиру…

Дарина підняла брову.

— Про квартиру? Не про сина, якого ти не бачив місяць? Не про мене, яку ти вигнав на вулицю? Про квартиру?

Чоловік за її спиною хмикнув.

— Дашо, може, нехай увійде? Цікаво ж послухати, що скаже…