Стук у двері посеред ночі: чому фермер пошкодував, що впустив до хати бродячу кобилу
Лише самотня могила коханої дружини та постійні, дуже болючі спогади про минуле. А там, на новому місці, поруч із ним завжди буде його прекрасна Вірність. Там зростатимуть урятовані малі, і в нього буде улюблена праця, яка завжди була йому до душі.
Він повільно, все ще трохи невпевнено, але твердо кивнув на знак згоди. «Я згоден», — промовив Іван, і на його зморшкуватому обличчі вперше за довгі роки з’явилася несмілива, але дуже світла усмішка. Коли гул мотора джипа Баринова остаточно стих удалині, нестерпна напруга, що тримала всіх у сталевому кулаці, луснула.
Чоловіки дружно й із величезним полегшенням видихнули, опускаючи свої імпровізовані дерев’яні й залізні знаряддя. Хтось по-дружньому поплескав Івана по плечу, хтось просто мовчки, але з глибокою повагою кивнув йому. Вони більше не бачили в цій людині безневинного й дивного сільського дивака.
Тепер вони бачили в ньому справжнього героя, який самотужки сміливо пішов проти переважаючої сили й явної несправедливості. І, всупереч усім похмурим прогнозам і обставинам, ця проста людина зрештою перемогла. Андрій Володимирович Орлов на ділі виявився людиною твердого слова й швидких дій.
Він не став марнувати дорогоцінний час на довгі, порожні розмови й обіцянки. Один короткий дзвінок по супутниковому телефону, який він дістав із кишені, — і невидимі шестерні великої машини прийшли в рух. Він твердо запевнив старосту, що ні продажному дільничному, ні його високим покровителям у районі це діло з рук не зійде.
А потім уся увага гостя перемкнулася винятково на Івана та його скромне господарство. Він дуже уважно вислухав сумну розповідь про тяжку хворобу Зорьки й особисто оглянув її. Чоловік зі знанням справи похитав головою й твердо пообіцяв фермерові, що корова неодмінно виживе.
«Я даю вам своє чесне слово», — додав він, і цього слова дотримав бездоганно. Наступного морозного ранку село Глухарі побачило грандіозне видовище, яке люди потім переказуватимуть своїм онукам. Першим на засніжену вулицю в’їхав великий армійський всюдихід із червоним хрестом на борту.
Із нього впевнено вийшов літній, поважний ветеринар у супроводі молодого, моторного фельдшера. Вони швидко розгорнули в тісній хаті Івана справжню сучасну операційну. Там з’явилися системи для крапельниць, шприци для уколів і якісь зовсім невідомі місцевим жителям медичні прилади.
Ветеринар, ретельно оглянувши Зорьку, виніс свій професійний вердикт: сильне виснаження й гострий авітаміноз на тлі занедбаної застуди. «Ще б день-два, і ви б її точно втратили», — серйозно сказав лікар схвильованому Іванові. «Але ви дуже вчасно забили на сполох, тож ваша годувальниця однозначно житиме.
За тиждень вона вже впевнено стоятиме на ногах, а за місяць знову дасть вам чудове молоко». Іван жадібно слухав ці слова й просто не міг повірити власним вухам від напливу щастя. Він заворожено дивився, як столичні фахівці дбайливо доглядають його корову…
