Свекруха виставила мене з речами, назвавши злидаркою. Сюрприз, який приземлився на її ідеальний газон рівно за годину
У Вероніки перехопило подих. Це був голос її дідуся — Костянтина Васильовича Ванса, людини, чиє ім’я змушувало здригатися фінансові ринки. «Залізний орел гніздиться», — прошепотіла вона.
Ці слова, здавалося, набули фізичної ваги, заповнивши всю кімнату. Запала тиша. Вероніка майже чула, як на іншому кінці дроту час зупинився.
«А ти — міцна сталь, дівчинко моя». Голос дідуся потеплішав, але в ньому прозвучала сталева нотка. «П’ять років. Ти витримала майже все».
«Але якщо вони вирішили грати брудно… Випробування закінчено, Вероніко. Від цієї миті ти більше не сама».
«Залишайся на місці. Твоє військо вже в дорозі». Зв’язок урвався. Ніка повільно опустила руку й сховала телефон назад у пакет.
Слідчий закінчив розмову й повернувся до неї, збираючись продовжити допит. Але не встиг він розтулити рота, як у коридорі знявся якийсь переполох. Почулися швидкі кроки, приглушені вигуки й звук кількох телефонів, що задзвонили одночасно.
За хвилину двері кімнати для допитів буквально влетіли всередину. На порозі стояв начальник управління, чиє обличчя з червоного стало землисто-сірим. Він важко дихав, а його руки помітно тремтіли.
— Степанове, що ти тут влаштував? — вигукнув начальник, ледь не зриваючись на фальцет. — Ти кого затримав, ідіоте? Капітан отетерів, повільно підводячись зі стільця.
— Та ось, Ашфорди заявили про крадіжку. Злодійка вона. — Яка злодійка? — начальник підскочив до столу й згріб папери у справі Вероніки.
— Із міністерства телефонують, із вищого керівництва телефонують. Ти розумієш, що за 10 хвилин тут буде спецназ і перевірка? Степанов завмер, переводячи нерозуміючий погляд на Вероніку.
А Ніка сиділа нерухомо. Вона бачила, як в очах цих людей народжується первісний страх. — Вероніко Костянтинівно! — начальник повернувся до неї, і його голос раптом став запобігливим.
— Сталося жахливе непорозуміння, помилка в слідстві. Ми приносимо свої найглибші вибачення. Ми зараз же все оформимо, на вас уже чекають, машина біля входу.
— Каблучка! — тихо сказала Вероніка, підводячись зі стільця. Тепер вона була вищою за цього начальника, вищою за цей кабінет і за все своє минуле життя. — Поверніть те, що ви назвали речовим доказом.
Офіцери заметушилися. Степанович тремтячими руками витяг футляр із фальшивим намистом. Ніка взяла його і, навіть не відкриваючи, кинула в сміттєвий кошик.
«Це дешевка», — холодно промовила вона, — «як і все в домі Ашфордів». Вона вийшла з кімнати для допитів, і поліцейські в коридорі розступалися перед нею. Начальник особисто біг попереду, відчиняючи двері.
Надворі заметіль усе ще вила, але тепер цей звук здавався Вероніці переможним маршем. Біля входу до відділку стояв чорний броньований автомобіль, а поряд із ним — четверо чоловіків у строгих костюмах. Один із них шанобливо схилив голову.
«Вероніко Костянтинівно», — промовив він, відчиняючи задні дверцята. «Нам наказано доправити вас у безпечне місце. Ваш дідусь уже на зв’язку».
Ніка сіла в м’яке шкіряне крісло автомобіля. У салоні пахло дорогим деревом і спокоєм. Вона подивилася у вікно на будівлю поліції, де ще пів години тому була нічийною сиротою.
«Ми їдемо в селище?»
