Свекруха зажадала з мого батька 7 тисяч за ночівлю. Сюрприз, який чекав на неї після його відповіді

— насторожився чоловік.

— Радикальні. Ситуація ускладнювалася тим, що квартира юридично не належала ні Риті, ні Гриші. Це була квартира батька Рити, Захара Петровича.

Він купив її десять років тому на старість, щоб було куди приїхати до лікарів, але сам жив у селі за півтори сотні кілометрів від міста. У нього там було господарство: десять корів, свині, гуси й трактор, який він любив більше, ніж деяких родичів. Захар Петрович був людиною землі, могутнім, небагатослівним, із руками, схожими на лопати.

Він рідко телефонував і ще рідше приїздив. Рита й Гриша просто платили комуналку й стежили за порядком. Елеонора Павлівна цього нюансу не знала або не хотіла знати.

Вона була певна, що квартира належить дітям, а отже, і їй за правом старшинства. Наступного ранку Рита прокинулася від запаху гару. Вона влетіла на кухню.

Елеонора Павлівна стояла біля плити й колупала виделкою в сковороді, де чорніли рештки чогось, схожого на омлет. — Сковорода в тебе нікудишня! — замість доброго ранку повідомила свекруха. — Усе пригорає.

Треба купити нову, Тефаль. Я бачила в рекламі, там зі знімною ручкою. Запиши, Гриша купить з авансу.

Рита подивилася на покриття сковороди, яке хтось безжально подряпав металевою виделкою. Це була її улюблена чавунна сковорідка, ідеально прожарена, до якої нічого не пригорало роками. Тепер на дні красувалися глибокі борозни.

— Ви шкребли чавун виделкою? — тихо спитала Рита. — А чим мені шкребти, пальцем? — фиркнула Елеонора. — І взагалі, у нас закінчилася кава.

Та, що ти купуєш, — це помиї. Я замовила доставку, кур’єр приїде за годину. Оплатиш там чотири тисячі.

У мене готівки немає. Рита відчула, як у скронях починає пульсувати. Чотири тисячі за каву, при тому, що Гриша отримує шістдесят, а вона — сорок.

І десять вони відкладають на ремонт машини. — Елеоноро Павлівно, — сказала Рита, наливаючи собі склянку води, щоб не закричати. — Ми не будемо купувати каву за чотири тисячі.

І нову сковороду ми купувати не будемо. Ми їстимемо з цієї, подряпаної. — Хамка! — припечатала свекруха, кидаючи виделку в мийку.

Бризки жиру полетіли на чистий фартух Рити. — Уся в свого батька сільського, яблуко від яблуні. Згадка про батька стала останньою краплею.

Рита витерла обличчя. У її голові визрів план. Він був простим і жорстоким, як удар копитом.

Удень, коли Елеонора пішла на променад, тобто в торговельний центр міряти шуби, які не збиралася купувати, і пити безплатну воду з кулерів, Рита зателефонувала батькові. — Тату, привіт, як тиск?