«Світло не вмикай»: чому жінка не послухала незнайомку і кого вона побачила

Мишко вигинався, плакав, тикався обличчям їй у куртку. Його щоки були гарячими, дихання — частим. Ольга на секунду заплющила очі. Їй здавалося, що якщо вона ще раз сяде, то просто не встане.

Потяг смикнувся і поїхав. За вікном повільно миготіли платформи, обличчя, сірі стіни. Купе наповнилося звичним шумом руху, але напруга не зникла. Ольга посадила Мишка на нижню полицю, дала йому м’яку книжку, потім машинку. Він жбурнув її на підлогу і знову заплакав.

— Мам, — видихнув він, скоріше за звичкою, ніж усвідомлено.

— Я тут, — відповіла вона одразу, занадто швидко. — Я з тобою.

Вона відчувала погляд. Не різкий, не нав’язливий, постійний. Наче хтось дивився на неї не тоді, коли вона поверталася, а весь час. Ольга підвела очі. Циганка дивилася на Мишка. Не на неї — на дитину. Уважно, майже з тривогою.

— У нього жар, — сказала вона раптом. — І не тільки він плаче.

— Що? — Ольга насупилася.

— Послухайте, я не… я не про зараз, — перебила та м’яко. — Я про далі.

Ольга стиснула губи. Їй не хотілося сцени, розмов, суперечок. Хотілося тиші й доїхати до матері. Ніна Петрівна зустріне, зварить суп, скаже: «Олю, ти зовсім себе не бережеш».

— Мені не до розмов, — сказала вона. — Справді.

— Я бачу, — кивнула циганка. — Ти давно без сну. І давно сама.

Ці слова влучили точно в ціль. Ольга різко встала, ніби збиралася щось перекласти, аби тільки перервати контакт. Серце стукнуло сильніше, ніж треба.

— Слухайте, — сказала вона, намагаючись триматися рівно. — Я нікого не чіпаю, ви мене теж не чіпайте.

— Я й не чіпаю, — відповіла жінка. — Я попереджаю.

— Про що? — не витримала Ольга…