«Світло не вмикай»: чому жінка не послухала незнайомку і кого вона побачила

Циганка трохи нахилила голову, ніби прислухалася до потяга.

— Про те, що ти їдеш не туди, — сказала вона тихо. — І що якщо зараз не зійдеш, потім буде пізно.

У купе повисла пауза. Тільки потяг мірно стукав колесами.

— Ви знаєте, скільки я такого чула? — втомлено запитала Ольга. — Мені зараз тільки цього не вистачало.

— Знаю, — спокійно відповіла циганка. — Тому й мовчала спочатку.

Мишко закашлявся. Ольга одразу ж нахилилася до нього, почала гладити по спині, перевіряти лоб. Жар не спадав. Коли вона знову підвела голову, циганка все ще дивилася.

— Тепер інакше. — Ніби вибирала момент. — Мене звати Зара, — сказала вона. — І ти можеш не вірити. Це правильно. Але ти все одно запам’ятаєш цю розмову.

— Навіщо ви це робите? — різко запитала Ольга.

Зара знизала плечима:

— Тому що іноді людина чує тільки тоді, коли вона на межі.

Ольга хотіла відповісти — різко, зло, поставити крапку. Але натомість знову подивилася на Мишка, на його червоне обличчя, на свої тремтячі пальці. І раптом зловила себе на дивній думці: їй чомусь стало тривожно не через слова, а через те, як спокійно вони були сказані.

Потяг набирав швидкість. Відчуття було таке, ніби щось уже почало відставати. Зара заговорила не одразу. Потяг уже йшов рівно, мірно похитуючи купе, Мишко на кілька хвилин затих — не заснув, просто втомився плакати. Ольга сиділа, притискаючи його до себе, рахуючи вдихи й видихи.

— На наступній станції ти вийдеш, — сказала Зара так буденно, ніби йшлося про чай чи про зачинене вікно.

Ольга навіть не одразу зрозуміла сенс.

— Що? — Вона подивилася на жінку з роздратуванням, у якому вже ховалася втома. — Ви серйозно?

— Вийдеш, — повторила Зара. — Сядеш на автобус і поїдеш додому. Одразу. І світло не вмикай.

Ольга посміхнулася. Нервово.

— Послухайте, — вона похитала головою. — Я їду до матері. У мене хвора дитина. Я добу не спала. Давайте без загадок і вистав, гаразд?

— Я не для тебе говорю, — спокійно відповіла Зара. — Я для тебе вчасно говорю.

Мишко заворушився, заскиглив. Ольга автоматично почала похитувати його, але погляд не відвела.

— А якщо я не вийду? — запитала вона з викликом.

Зара подивилася на неї уважно. Не загрозливо. Скоріше, зі співчуттям.

— Тоді ти дізнаєшся, як звучить власний дім, коли в ньому чужі кроки.

Слова були сказані тихо. Без натиску. І саме тому Ольга відчула, як по спині пройшов холод.